Буковинський Державний Медичний Університет

БІБЛІОТЕКА

Вдосконалюємося для вас!
Вгору

Буковинське Віче та його історичне значення

                          

Буковинське народне віче  3 листопада 1918 року належить до найвизначніших подій в історії українського населення Буковини. У цей переломний момент багатовікової історії українців краю вирішувалася його державна приналежність, його історична доля.

Перша світова війна завершилася у 1918 р., наслідком якої став розпад Австро-Угорської імперії. Розуміючи неминучість історичних подій, цісар австрійський 16 жовтня 1918 року видає свій маніфест, яким відкриває „парад суверенітетів” для країн, що входили до колишньої імперії. Низка країн скористались такою можливістю і проголосили свою незалежність. На карті Європи з’явились незалежні держави – Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Балканські країни. Через три дні, 19 жовтня 1918 року, галичани у Львові утворюють „Національну Раду” та проголошують про свою – Західноукраїнську Народну Республіку. Буковинці 25 жовтня 1918 року створюють  “Український Крайовий Комітет Буковини” – буковинську секцію Української Національної Ради, на чолі з Омеляном Поповичем.

Румунські парламентарі від Буковини, через два дні, 27 жовтня 1918 року, проголосили себе законодавчою владою на всій території Буковини, оголосивши її румунською землею. Створюється Національна рада, яку очолює Янку Флондор.

Третього листопада комітет скликає в Чернівцях Всенародне Віче з представників усієї Буковини. До Чернівців прибули понад 10 тисяч учасників віча з усіх осередків Буковини. Зібрання віча відбулося в трьох залах: у Народному Домі, де промовляли Ілля Семака та Мирон Кордуба, в Робітничому Домі і в Музичному Товаристві, де виступали Єротей Пігуляк та Омелян Попович, який звернувся до населення краю із закликом:

“До українського народу Буковини!

…Буковинський український народе, вставай і Ти до праці над своєю будуччиною!

…Мужчини і жінки, хлопці і дівчата! Інтелігенція, духовенство, шляхта, селянство, робітництво! Уряди громадські із своїми начальниками!

Всі ви діти нашої землі, станьте своїми грудьми за собою, купіться до самооборони!

Докажіть свою готовність все служити тепер, собі і зійдіться всі з цілого краю, з каждого села в неділю 3 листопада до Чернівців, щоби там вовселюдно об’явити свою волю цілому світові. Там зійдемося на всенародне віче в “Народний дім ” о 10 годині рано ”.

Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, віче прийняло таку ухвалу:

–  Місто Чернівці, відтак українські (за урядовими переписами 1900 і 1910 рр.) повіти Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький та Серетський – за винятком румунських громад, а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького і Кимполунзького повітів творять окрему українську область. У цій області найвищою визнається влада У.Н.Р. у Львові, якій пропонувалося перебрати державну владу якомога скоріше її повноважним представником у північній частині Буковини – Українським Крайовим комітетом;

– Взиває всі національні меншості на тій українській області, причім євреїв признає за окрему національність, щоби негайно вислати своїх представників до Укр. нац. ради відносно їхнього числа населення;

– У.Н.Р. пропонувалося укласти конституцію, за якою законодавчі й виконавчі органи влади формувалися б пропорційно до національного складу населення на основі загального, рівного виборчого права при таємному голосуванні всіх дорослих осіб без різниці статі;

– Рішуче протестує проти посягання чужих народів на ту суто-українську область, а зокрема проти ухвал румунського віча з дня 27 жовтня, котре, нехтуючи брутально принцип самоозначення народів, виявило намір загарбати цілу Буковину під панування румунських бояр і попів – та заявляє, що український нарід чужого не бажає, але своєї рідної землі боронитиме до останнього. Висловлювалася готовність до мирного порозуміння з Румунською національною радою Буковини.

Та кульмінаційною була остання вимога, сформульована на самому вічі його рядовими учасниками: „Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.

Буковинське народне віче своїм рішенням  визнало  рівноправність  національних меншин на території краю, чим узагальнило давні традиції міжнаціональної народної етики, традиції толерантності, взаєморозуміння, доброзичливості між людьми різних націй і конфесій, різних мов і звичаїв буковинського краю.

Після віча відбулася велика маніфестація учасників головними вулицями Чернівців до збірної точки на площі Елізабетплац (нині Театральна). Після промови Осипа Безпалка, в якій він висловив волю всіх присутніх про прилучення Буковини до України, співом “Ще не вмерла Україна”  маніфестація мирно завершилася. 

Опоненти в особі румунських депутатів не забарилися з відповіддю. Вони зробили ставку на силовий варіант. 11 листопада 2018 року без жодного пострілу, майже без серйозного спротиву на територію краю зайшла румунська армія. Протокол передачі влади на Буковині президентом краю графом Йосифом фон Ецдорфом 6 листопада 1918 року представникам румунської та української нації Аурелу Ончулу та Омеляну Поповичу вже нічого не вирішував.

Згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. — і Північну Буковину. Отже, з 11 листопада 1918 року по 28 червня 1940 року вся територія Буковини перебувала у складі Румунії. Зрозуміло, що навіть якби такий спротив був, творення української влади на Буковині не було б успішно завершене хоча б тому, що в подіях 1917 – 1921 років не встояла українська держава, а без Соборної Української Держави не могла самостійно існувати Північна Буковина.

Але Ця подія (Буковинське Віче), як і весь історичний шлях Буковини, сформували у світової громадськості уявлення про Буковину  як успішну модель міжетнічних взаємин, яка є прийнятною для всієї європейської спільноти.

Ухвала Буковинського народного віча мала фундаментальне значення на всю подальшу перспективу й означала: буковинцям разом із усіма українцями треба жити в єдиній Соборній Україні як державний народ. Пройшли десятиліття, та твердо висловлене й записане в резолюції віча жадання буковинців „Хочемо до України” надійно лягло однією з цеглин у міцну підвалину нашого спільного українського державного дому. Цей основоположний акт українського державотворення на буковинській землі займає гідне місце серед таких визначних документів українського державного відродження, як чотири універсали Української Центральної ради, Конституція УНР, Маніфест Української Національної Ради 18-19 жовтня 1918 р. у Львові про створення Західноукраїнської держави (згодом ЗУНР) та ін. А ці документи, як відомо, були попередниками Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., Конституції України 28 червня 1996 р.

                                                               Матеріал підготувала бібліотекар І кат. Світлана Тулевська

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Print Friendly, PDF & Email

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: