Кожного року у четверту суботу листопада українці вшанують жертв голодоморів, зокрема, найстрашнішого – Голодомору 1932-1933 років. У вікнах своїх будинків та на центральних площах міст у пам’ять про померлих від Голодомору українці запалять свічки одночасно по всій країні.

 

На думку більшості істориків, причиною виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

 

 Голодомор в Україні тривав 17 місяців – з квітня 1932 року до листопада 1933 року. За різними даними, загинуло від 4 до 7 млн людей, хоча деякі історики вказують про 10-11 млн загиблих.

 Навесні 1933 року в Україні помирало 17 людей щохвилини, 1 000 людей щогодини і майже 25 000 людей щодня.

 У документах збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівіний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

 За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення та розстріл за будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

 Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.

Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.

Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.

У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа спробував заперечити кореспондент “Нью-Йорк Таймс” у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: “Росіяни голодують, але не вмирають від голоду”. Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.

Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв’ю в Йосипа Сталіна та отримав Пуліцерівську премію за свою діяльність. В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пуліцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.

Саме слово “Голодомор” вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”, але не про голод.

Із вуст партійного високопосадовця слово “Голодомор” вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.

 

Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки “Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів”.

 Справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стала бібліотечним раритетом.

У 2006 році, за часів Президента України В.Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.

 Восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.

Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: “Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються”.

У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та “інші антисоціальні елементи” розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.

Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшкуючих обставин – 10 років ув’язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва “закон про п’ять колосків”, оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.

Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

На боржників, які потрапили на ці “чорні дошки” (на противагу до “червоних дощок” – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на “чорну дошку” означало вирок його жителям.

Скільки людей загинуло від голодомору 1932-1933 років важко сказати, адже СРСР знищували сліди своєї жорстокої політики проти українців. Архівні дані про загиблих в цей період часу були або знищені або сфальсифіковані. Загиблим в результаті голоду в мартиролог масово приписували смерть від серцевих хвороб, або від будь-яких інших, не пов’язаних з виснаженням організму. Вже зараз знаходять свідоцтва про смерть людей, де вказана неймовірна причина смерті «українец».

 Організатори та виконавці масового вбивства голодом у 1932-1933 роках відбирали у селян урожай і худобу, без яких люди не могли вижити. Дійшло навіть до того, що селянам забороняли покидати місце проживання. Всі дороги до міст були перекриті.  Воєнізовані формування оточували населені пункти, затримували або розстрілювали всіх, хто намагався врятуватися від голодної смерті.

Сотні тисяч загиблих дітей Більшість загиблих від голодомору – діти! Українці віком від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору.

 Що їли українці щоб вижити під час голодомору? Голод змусив українських селян порушити найсуворіше харчове табу в традиційному харчуванні — вживання м’яса здохлих тварин. Не дотримувались і деяких інших раціональних та ірраціональних заборон. Люди ловили котів та собак, ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. 

Люди їли «хліб», «оладки» і «кашу», зроблені з кропиви та іншого бур’яну. Споживали навіть кінський гній, оскільки там виявлялись цілі зерна пшениці.

Видобували з-під снігу жолуді, з яких пекли замінник хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Але згодом радянська влада прийняла закон, згідно з яким було заборонено збирати жолуді, ягоди, груші…

Селяни стали споживати мишей, ховрахів, кротів, щурів, їжаків, жаб,птахів, збирали різні личинки, розкопували дощових черв’яків та інших хробаків. Ночами ходили на скотомогильник «викопувати коней, телят, що за день із ферми привезли». «Видирали з гнізд галок і варили з них суп, а то і так їли. На болоті ловили жаб». Їли шкури тварин. Мололи на борошно кістки, підошви із взуття, шкіряні паски, кирзові чоботи і варили з них суп. Готували їжу не тільки з листя дерев, а й з кори. Проте такі сурогатні страви погіршували самопочуття людей, викликали захворювання на різні кишкові хвороби й призводили до смерті. Інформація про отруєння селян надходила звідусіль. Але місцева влада не надавала цьому жодної уваги

 Відомі факти, коли голодні люди, доведені до відчаю, божеволіли й вдавались до канібалізму. Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.

“Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: “Їсти власних дітей – це варварство”, – пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.

За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей. Загинуло більше людей, ніж на війні. У мирні 1932-33 роки українців загинуло більше, ніж у Другій світовій війні (близько 5 мільйонів цивільного населення).

2006 року Верховна Рада України офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

При цьому “батько Конвенції про геноцид”, доктор Рафаель Лемкін, який власне і запровадив цей термін, у 1953 році сказав, що “винищення української нації” – це “класичний приклад геноциду”. Однак слова “геноцид” немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.

У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо “жахливим злочином проти народу України та людяності”. Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.

Як показує дослідження Київського міжнародного інституту соціології, станом на листопад 2007 року майже дві третини опитаних українців підтримували визнання Голодомору актом геноциду українського народу.

Матеріал підготувала Олена СІВАШОВА

 

 

1. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: пер. з англ. / Київ: Либідь, 1993. 383 с.
2. Гуцало Є. П. Сльози божої матері: повісті / Київ: Молодь, 1990. 264 с.
3. Василенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка / Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2009. 48 с.
4. Розсекречена пам’ять: голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД / під ред. С. Богунова, В. Борисенко, В. Даниленко. Київ: Києво-Могилян. акад., 2008. 604 с.
5. Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу. Київ: Вид-во ім. О. Теліги, 2008. 48 с.
6. Голодомор в Україні 1932-1933. Т. 7. Варшава; Київ, 2008.1236 с.
7. Юхновський І., Верстюк В., Борисенко, В. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні: науч. вид. / Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2008.
8. Історія України: нове бачення: в 2 т.Т.1. Київ: Україна, 1995. 349 с.
9. Історія України: нове бачення: в 2 т. Т. 2. Київ: Україна, 1996. 493 с.
10. Верхратський С. А. Історія медицини: монографія / Київ: Здоров’я, 2011. 351 с.
11. Грушевський М. Ілюстрована історія України / Київ: Наук. думка, 1992. 544 с.
12. Уривалкін О. М. Історія України (кінець XVII – початок XXI століття): посібник / Київ: КНТ, 2007. 433 с.
13. Єфименко О. Я. Історія України та її народу: монографія / Київ: Мистецтво, 1992. 251 с.
14. Григор’єв-Наш. Історія України в народних думах та піснях / ред. А. Демиденко. Київ: Веселка, 1993. 271 с.
15. Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Чернівецька область / редкол.: В. М. Курило, О. П. Богомолов, Л. І. Васюк. Київ: Укр. рад. енцикл., 1969. 704 с.
16. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення / Харків: Кн. клуб сімейн. дозвілля, 2007. 350 с.
17. Качкан В. А., Левандовський В. М., Величко О. Б. Історія України: підручник / за ред. В. А. Качкана. Київ: Медицина, 2018. 360 с.