Франсуа Рабле



520 років з дня народження великого намісника, 
французького письменника та винахідника в сфері хірургії


А поки розум од біди не згірк ще,
Не будь рабом і смійся, як Рабле!

Ліна Костенко


Бонавентура Депер'є схилився до рожевого вушка герцоґині Маргарити і тихенько сказав:

— Франсуа Рабле просить представити його вашій Величності. Він саме розмовляє з Бенвенуто... он там...

— Це той... лікар і письменник в одній особі? Та ще, здається, священик. Маргарита Баварська зморщила напудреного носика і частіше замахала віялом.

—Здається,— додала герцогиня,- він близький з домом дю Белє. Зокрема - з єпископом. Чи не так? А з інквізиторами він, часом, не дружить?!

— Не думаю,— відповів Бонавентура. — Це скептик, насмішник і, подекуди, навіть цинік. Незалежних поглядів. Мав великі неприємності в монастирі. Запахло вогнищем. Лише завдяки високій проте­кції йому вдалося позбутися монаших обітів. Зараз студіює медицину в Монпельє - alma mater Петрарки.

Того вечора Раблє позна­йомився з елітою францу­зьких гуманістів: дещо молодшим за себе маестро Бенвенуто Челліні - скульптором, ювеліром і письменником, що саме прибув із Флоренції, поетом і перекладачем Клєманом Маро. А цей представив його молодому похмурому чоловікові з фанатичним полиском в очах і аскетично стиснутими губами - Жанові Ковену - майбутньому реформаторові церкви, що стане відомим під латинізованим прізвищем Кальвінус або Кальвін. Це власне для нього Маро перекладав старозавітні Псалми.

Проте сама господиня цього салону - королівська сестра Маргарита - меценатка мистецтв і письменниця – відрізнялася нескованими світськими поглядами, далекими від аскетизму. її «Гептамерон» містив еротичні, інколи фривольні новели в стилі «Декамерона» Боккаччіо...

До цього кола французьких гуманістів увійшов уже зрілий за віком Франсуа Рабле.

Він народився 1483 року в місті Шиноні. Батько -Антуан Раблє - був досить заможним адвокатом. За родинною традицією старші брати стали адвокатами, а наймолодшого Франсуа після навчання в школі при бенедиктинському монастирі віддано до францисканської монастирської школи Ля Бомет в Анжері. Там він запізнався з Жофруа д'Естісак, майбутнім єпископом, а також з родиною дю Белє. Власне з цієї родини походить Жан дю Белє, єпископ Парижа, а згодом кардинал - покровитель юного Раблє. Франсуа 1511-го року прийняв монаші обіти як чернець-францисканець. Якимось чином він познайомився з П'єром Амі - гуманістом, який вивчав давньогрецькі твори, заборонені монастирським статутом. Книги конфісковано, а Раблє потрапив під суворий нагляд. Лише втручання вченого еллініста Ґільйома Буде, філософа і королівського секретаря, допомогло повер­нути цінні книги та перенести Франсуа до бенедиктинського монастиря, менш суворого і дещо прогресивнішого щодо добору літератури. Якийсь час молодий канонік Франсуа виконує функції особистого секретаря єпископа Жофруа д'Естісака. Одночасно вивчає ботаніку і основи медичних наук у Парижі (1527-1530). Можливо, це й був той «обхід університетів», який він згодом припише своєму герою Пантагрюелеві. 1530 року Раблє записано до реєстру студентів славнозвісного університету Монпельє, а незабаром він отримує ступінь бакалавра.

Хоча на той час Франсуа ще не має докторського ступеня, йому доручають викладання окремих курсів, зокрема, наук Гіппократа. Раблє вперше перекладає з грецької на латинську мову Гіппократові «Афоризми», Саме Раблє вперше провів розтин трупа страченого злочинця. Цю небуденну подію (бо ж секція покійника проводилася в Монпельє щонайчастіше один раз на рік), описав у поемі Етьєн Долє - приятель Франсуа, друкар і видавець. Дещо пізніше, 1546 року Долє визнано єретиком і спалено на вогнищі інквізиції.

1532 року Раблє обіймав посаду лікаря в найбільшій лікарні Ліона. Лікарська праця приносить йому славу, популярність і неабиякий авторитет. Сучасники називають Раблє «честю і славою науки», пишуть, що він «...здатен повертати покійників з краю могили і дарувати їм світло життя...» Працюючи в Ліоні, лікар Раблє винайшов і вдосконалив низку хірургічних інструментів. Він керував лікуванням хворих, розміщених на 200 ліжках, причому ситуація змушувала до ущільнення - у кожному ліжку часто-густо лежало щонайменше двоє хворих. Проте навіть у цій ситуації лікареві Раблє вдається зменшити смертність у лікарні на 2-3 відсотки. Нагадаємо, що лікарня обслуговувала хворих різного профілю, включно з інфекційними (!).

У ліонському видавництві Себастьєна Ґрифе Раблє публікує свої лекції, а також твори славного лікаря Джованні Манарді за своєю редакцією. Це власне його цитує Раблє: «...краще дослідити пульс хворого, ніж досліджувати небесні сузір'я». На початку Відродження діагностика частенько спиралася на астрологічні гороскопи.

З нагоди шлюбу Франсуа І з Катериною Медічі 1533 року до Ліона прибуває королівський двір. У почті був і єпископ Жан дю Белє, приятель Раблє. Ексцеленція потерпає від тяжких нападів ішіасу. Вдале лікування спричинює кардинальну зміну в кар'єрі Раблє. Він займає посаду особистого лікаря єпископа, якого 1534 року номіновано послом Франції в Римі. В Італії Франсуа Раблє збирає і класифікує лікарські рослини. До лікарських обов'язків Раблє додаються ще й дипломатичні, коли 1535 року дю Белє отримує титул кардинала. Він зустрічається з папою Павлом III, здійснює дипломатичні місії, провадить переговори з англійським королем Генрихом VIII, який відкинув зверхність Папи. Шлях прибічного лікаря і дипломата пролягає європейськими столицями, він здобуває пошану не лише як лікар, учений, але також як дипломат, як політик. Через те, мабуть, він не афішується як письменник: перший том «Ґарґантюа» виходить під псевдонімом.

1537 року Раблє повертається до Монпельє. Лише тепер він отримує ступінь доктора медицини і кафедру, викладає вчення Гіппократа. А 1540 року переходить на службу до кардиналового брата - Ґільйома дю Белє в Турині, а згодом в Парижі. По смерті свого зверхника Франсуа Раблє власноручно бальзамує його тіло і повертається до лікарської праці в міській лікарні міста Мец. Але й там він працює лише рік. І знову Раблє перебуває на службі у кардинала дю Белє, водночас працюючи над четвертою книгою «Ґарґантюа і Пантаґрюеля». На деякий час він залишається в Ліоні, але хворий на малярію кардинал знову викликає його до Рима. Негативна реакція як католиків, так і протестантів на фантастично-сатиричну епопею ускладнює контакти з Римом. 1551 року кардинал дю Белє, виконуючи волю покійного брата, дарує Раблє маєтки Мандон і Крістоф де Жамбе з посадою вікарія парафії Мандон. Усупереч негативній реакції Церкви Раблє усе ж таки отримує привілей короля на публікацію четвертої частини «Ґарґантюа і Пантаґрюеля». Мабуть, знову не обійшлося без протекції, цього разу - кардинала Шарля Ґвіс з Лотарингії. П'ята частина епопеї з'явилася друком уже по смерті автора.

За свідченням сучасників, Раблє залишив велику літературну спадщину, але далеко не вся вона дочекалася наших часів. До нащадків прийшов лише багатотомовий ромап-епопея «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Перші книги цього твору пронизані вірою в розквіт гуманізму. Раблє мріє про світ радості і світла, світ, населений здоровими і гармонійно розвиненими людьми. Цей ідеал втілено в першій книзі на прикладі виховання маленького Ґарґантюа. Його педагог-гуманіст вміло поєднував розумовий розвиток з фізичним, спонукав свого вихованця займатися спортом, фізичною працею. Віра у творчі сили, красу і спроможність розкутої лю­дини відбита в розповіді про утопічну Телємську обитель, насе­лену життєрадісними, здоровими та високоосвіченими людьми, недоступну для скигліїв, невігласів, лукавих та підлих, де вчинки диктуються тільки волею розкутих особистостей. В останніх кни­гах відбилися жорстокі переслідування гуманістів реакціонерами. Оптимізм, утопічні ідеали поступаються місцем їдкій та нещадній сатирі.

Лише поверховий читач, взявши до рук твір Раблє, вишукує та смакує окремі натуралістичні описи, фривольні висловлювання та «перчені» дотепи, так характерні для письменників Відродження. Проникливий читач через Гротескну, наближену до абсурду роз­повідь добачає глибокий зміст і щирий гуманізм.

Чи ж не зустрічаємо зараз войовничих хижаків Шкрошолів? Чи мало в нашому суспільстві пихатих малописьменних псевдовче­них, шарлатанів від медицини, святенників, самовпевнених дурнів, нетерпимих до інакомислячих та іновірців?

Радянська літературна критика зараховувала Раблє до атеї­стів. Та чи міг бути атеїстом лікар, священик, дипломат, юрист, письменник, що вважав своїм «батьком у науці» Еразма з Ротердаму, того самого Еразма-Дезидерія, що проповідував поглиблення ду­ховного зв'язку з Христом через молитву і добрі вчинки. Та ж і Еразм таврував зловживання представників Церкви, прагнув до свободи, простоти і спокою. А український полеміст-сатирик Іван Вишенський! З яким сарказмом він висміював сучасний йому світський і церковний лад, як нещадно шмагав словом моральний занепад вищих верств духовенства!

Тож не судіть, і вас не осудять...

Comments