Руданський Степан


СУМНИЙ АВТОР ВЕСЕЛИХ ВІРШІВ

В славнім місті Петербурзі, Недалеко від Неви, 
Із болота виглядає Хата бідної вдови... 

І направо - старій бабі Смерть підписує патент,
 А наліво - без копійки Б 'ється з нуждою студент. 

Зима люта. Вітер свище; Сніг по вікнах брязкотить;
 Мороз душу обіймає, Мороз тіло каменить. 

А у хаті на постелі У сурдуті і плащу сидить студент медицини 
Другий місяць без борщу. 

І живіт - як гріб, запався, Облізає голова... 
І остання догоряє Його свічка лойова. 

І сидить він, поглядає На похилену стіну: 
Під стіною лежить- череп, Нема й кришки тютюну.
С. Руданський «Студент». 

        На зламі 1857 року в передмісті Петербурга, у напіврозваленій хаті оселився хворобливої зовнішності юнак, слухач Медико-хірургічної академії Степан Руданський. Життя його аж надто натуралістично змальовано у наведеному вірші, датованому 12 січня 1858 року. Якось дивно навіть читати ці сумні рядки, бо Степан Васильович завжди уявлявся веселим, по-козацьки безтурботним поетом-гумористом, веселуном і жартівником.
        Уже в тяжкі студентські роки Руданський починає писати «не те, щоб для слави, а хоч би для кишені, бо біда таки бідою...», час від часу друкується у петербурзькому щотижневику «Русский мир», журналі «Искра». Недоїдання, холод і сирість помешкання призводять до активізації легеневого туберкульозу. З палаючим від гарячки обличчям, надсадно кашляючи, поет сідає до столу і пише вірш-епітафію «Моя смерть»: 
Прийшла смерть моя, 
Легке точиться... 
Ти мори, маро, 
Коли хочеться. 
Я віддам землі 
Всі кістки мої, 
А па світ пущу 
Лиш щілки мої! 
Не умруть вони: 
Кожна щілочка 
Полетить жива, 
Як та пчілочка; 
Полетить жива 
І покотиться, 
В сотні, тисячі 
Переплодиться... 
І я знов живий 
Світ оглядую, 
Смерті першої 
Не пригадую. 

        Цього разу смерть, на щастя, оминула свою жертву. Допоміг С. П. Боткін - друг і вчитель Руданського. В майбутньому славетний професор-терапевт не раз допомагатиме Степану Васильовичу:-1872 року відвідає його в Криму, намагатиметься влаштувати хво­рого поста і колегу на кращу посаду.
        Після закінчення академії 1861 року Руданського за станом здоров'я призначають на посаду лікаря в Ялту. Він одержує 1863 року додаткову роботу в маєтку князя Воронцова. Молодий лікар пише братові Григорію: «Кінчилось уже... моє тридцятилітнє голо­дування... Я вже можу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не можу...». 
        Лікар Руданський з головою поринає у захоплюючу роботу. Тривалий час він поєднує обов'яз­ки завідувача лікарні, лікаря Ял­тинського повіту, карантинного лікаря Ялтинського порту і ліка­ря в маєтку князя Воронцова. Доктора Руданського любили за веселу вдачу, безкорисливість і надзвичайну доброту. Відомо, що Степан Васильович ніколи не брав плати за лікування від бідних. 
        Перевантажений професійною та громадською роботою, Руда­нський рідко знаходив час для поезії. І все ж у вільні хвилини, а подекуди і безсонними ноча­ми, він пише «Український дивоспів», «Чумака», перекладає «Іліаду» Гомера та старогрецьку пародію на неї «Батрахоміомахію» («Війну жаб з мишами»). Саме переклад на українську мову «Ілїади» став визначальною метою із житті поста Руданського. Щоби подолати труднощі, пов'язані з цим грандіозним задумом, він глибоко вивчив грецьку та староєврейську мови, античну міфологію, історію та культуру стародавнього Єгипту. Поет настільки досконало орієнтувався в археології, що навіть консультував професіоналів, зокрема -одеського професора археології Бруна. Руданський намагався також перекласти «Енеїду» Вергілія, але встиг опрацювати, та й то не до кінця, першу пісню. її надрукував 1874 року львівський часопис «Правда». Працював він і над безсмертним «Демоном» Лєрмонтова. Довершити та опублікувати цей переклад в усе тій-же «Правді» взявся Михайло Старицький. Дивно, але співавторами перекладу були люди, які ніколи не зустрічалися. 
        Гідне подиву, як міг Степан Васильович при своїй неймовірній зайнятості ще й збирати фольклор, вести археологічні пошуки і навіть... займатися живописом. До речі, на ґрунті захоплення «живописанням» Руданський близько зійшовся з відомим художником-мариністом І. Айвазовським. А до всього він був ще й поліглотом: досконало знав польську, німецьку, сербо-хорватську мови, вільно володів грецькою. 
        Добрий і лагідний, Степан Васильович, в той же час був безкомпромісним і принциповим в усіх питаннях, що стосувалися соціальних проблем, гігієни, охорони здоров'я. Весь ялтинський період життя лікаря-поета позначений непримиренною боротьбою з купецтвом, яке збувало населенню гнилий товар. Степан Рудан­ський не йшов на компроміси, не брав хабарів... 
        Тоді вороги змінили зброю. Почалися плітки, доноси. До того ж, влітку 1872 року в Ялті спалахнула епідемія холєри. Як карантинний лікар і представник санітарної комісії, Руданський активно береться за викриття і ліквідацію вогнищ інфекції. Боро­тися з особливо небезпечною інфекцією у місті, санітарний стан якого не витримував жодної критики, при обмежених штатах і в оточенні ворогів було нелегко. «Доброзичливці» розносять чутки, ніби за незадовільну боротьбу з пошестю Степана Васильовича знімають з роботи. Сутички з ялтинським купецтвом, спекулянтами і підкупленими чиновниками набувають особливої гостроти. Не допомагають листи до вищих інстанцій, втручання С.Боткіна та інших впливових осіб. Цькування триває. В одному з листів Руданський пише: «Драгоманову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения». 
        У серпні 1872 року Степан Васильович занедужав. Він сам поставив діагноз: «холєра»... Знесилений виснажливою працею і ослаблений тяжкою хворобою, організм поета не зумів побороти давню недугу - туберкульоз, який тут же нагадав про себе. Третього травня 1873 року на 39-му році життя Руданського не стало. Його поховано в Ялті, а* одну з вулиць міста названо ім'ям Степана Руданського. 
        Молодий бандурист, соліст Ялтинської філармонії, якось роз­повів мені, що коли в кронах дерев на кладовищі шумить вітер, тихо-тихо звучить мелодія пісні «Повій, вітре, на Вкраїну...». Пісні, написаної Степаном Руданським. 





Comments