12 травня відзначається Всесвітній день медичної сестри. Хоча фактично святу вже понад сто років, офіційний статус він отримав в 1971 році.

День вибраний не випадково — це дата народження Флоренс Найнтінгейл, яка організувала першу службу сестер милосердя під час Кримської війни.

                                                                                      

Медсестри — не просто молодший медперсонал. Вони, як і лікарі, кожні п’ять років складають іспит на профпридатність. Крім широких медичних знань, медсестри мають безліч прекрасних якостей, найважливіше з яких — доброта. Їх тішить стукіт серця, очі, що відкрилися, і самостійне дихання чужих людей.

Саме медсестри піклуються про пацієнта вдень і вночі, переживають з ним усі труднощі та допомагають одужати. А з якою легкістю сестри розбираються в спектрі пігулок і як спритно управляються з голками, вимірюють тиск, беруть аналізи і видають довідки! Без них нічого не працює ні на посту, ні в реанімації, ні в приймальному відділенні, ні в кареті швидкої…

Медсестринство в Україні

      У середині XVIII століття запроваджувалась система медичного обслуговування, згідно з якою в губерніях створювали прикази громадського піклування (так звана приказна медицина), але рівень надання медичної допомоги міському населенню в установах цієї системи був низьким, а в селах їх практично не існувало.

У 1775 році сенат видав наказ про створення у Києві урядового шпиталю.

У 1792 році в місті був відкритий також військовий шпиталь.

З 1786 року при Кирилівському монастирі почав діяти будинок для інвалідів, у 1806 році до нього було переведено психічно хворих.

В Україні в 1787-1797 роках діяла Єлизаветградська медико-хірургічна школа.

У Київській академії на поч. XIX століття функціонували медичні класи.

У 1806 році в Києві офіційно відкрито Кирилівські богодільні, де в 1842 році створено першу фельдшерську школу.

У 1800 році були збудовані державні лікарні в Кременчуку, Полтаві, Ромнах, Лубнах та інших губернських та повітових містах, де поряд з лікарями працювали їх помічниками фельдшери та як допоміжний персонал неосвічені жінки.

У 1803 році у Києві покладено початок стаціонарній родопомочі — відкрито перший пологовий будинок (акушергауз) на 2 ліжка зі штатною акушеркою.

Найбільшими медичними освітніми центрами в Україні були: Харків (1815), Київ (1841) та Одеса (1900) — з часу відкриття там медичних факультетів при університетах.

Початок Кримської війни (1853) визначив початок нового етапу в розвитку сестринської справи. У цей час М. І. Пирогов прийняв пропозицію щодо залучення загонів сестер милосердя в Кримській кампанії. Перші в історії медицини жінки-медичні працівники почали надавати допомогу пораненим та хворим воїнам на полі бою. М. І. Пирогов неодноразово вказував, що “наша сестра милосердия должна бьть простая, богопочтительная женщина, с практическим рассудком и с хорошим техническим образованием, непременно должна сохранить чувствительное сердце”.

У жовтні 1855 року в Севастополі М. I. Пирогов написав “Правила для сестер Крестовоздвиженской общины”. Він вперше поділив сестер на три основні категорії: сестер-господинь, сестер-аптекарок та перев’язувальних сестер.

Для кожної з цих категорій він розробив спеціальні інструкції та правила взаємин між собою та з лікарями. Він писав: “Научне й технические предписания врачей должны исполняться сестрами в точности й беспрекословно”. Але і від лікарів, особливо молодих, він вимагав використання досвіду сестер, бо сестри “не слепые исполнительницы приказаний лица, только что вступивши его на врачебное поприще”. “Разве знание личности больного, — писав він, — приобретенное постоянным за ним уходом ничего не значит для врача, видящего его только раз или два в день”.

У Севастополі надавала допомогу пораненим і особливо в цьому відзначилась проста дівчина Даша Севастопольська. У народі її вважають та шанують як героїню, як першу сестру милосердя.

Участь у Кримській війні (1853-1856) сестер милосердя є найяскравішим та значним етапом розвитку сестринської справи в XIX столітті.

Ідея залучення сестер милосердя до надання допомоги пораненим та хворим на фронті була повністю реалізована М. І. Пироговим, який брав активну участь у підготовці та організації роботи сестринського персоналу в цей період.

Сестри милосердя виконували обов’язки із догляду за пораненими, допомагали лікарям при операціях, відали господарством польових шпиталів і т.д.

З того часу необхідність та доцільність участі жінок в догляді за хворими та пораненими набула загального визнання. Було вирішено розвивати цей досвід і створювати систему підготовки сестринського персоналу не тільки на випадок війни, але й для мирного часу, бо кваліфікованого персоналу із догляду дуже потребували лікарні.

Після Кримської війни почали створювати нові сестринські общини. Сестер милосердя більше стали залучатися для догляду в лікарнях та шпиталях і в мирний час. Таким чином, М. І. Пирогову належить пріоритет у визначенні професійного та соціального статусу сестри милосердя в період військових дій.

Після Кримської війни з новою активністю звертається увага на підготовку медичних кадрів середньої ланки. Із середини XIX століття почали діяти фельдшерські школи в Києві та Харкові.

Згодом у 1860-х роках у багатьох містах України були організовані будинки сестер милосердя, де за хворими доглядали шарітки-монахині, які перед тим проходили спеціальну підготовку. Цікаво, що завдяки сумлінному навчанню та великому практичному досвіду шарітки ставали висококваліфікованими медичними сестрами. У повоєнний період вони успішно працювали у різних лікувальних закладах.

У 1870 році в Києві відкрито військову фельдшерську школу, а в 1877 році — курси медичних сестер. Але забезпеченість медичною допомогою населення залишалась на низькому рівні.

У 1864 році запровадження земської медицини  в Україні почалось з Лівобережжя, на Правобережжі відповідне реформування відбулось лише у 1906 році, а на Київську, Волинську та Подільську губернії положення про земство поширилося тільки в 1911 році.

Медична допомога багатьом верствам населення України була недоступна через обов’язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в деяких губерніях діяла невелика кількість фельдшерських пунктів, на які покладався обов’язок здійснювати “роз’їзну” систему медичного обслуговування.

                 

 У 1913 році на території України було 1043 земські лікарські дільниці. Фабрично-заводська медицина мала на меті надання медичної допомоги робітникам промислових підприємств України, але вона мало чим відрізнялась від медичної допомоги сільському населенню, а отже, була недостатньою. Лише на найбільших підприємствах були створені фельдшерські пункти.

У 1913 році на території України працювало 7900 лікарів (з них у земських установах працювало всього 970 лікарів), 12400 середніх медичних працівників, в тому числі 3500 земських.

Після Великої Вітчизняної війни з 1947 року загальне методичне керівництво середніми спеціальними навчальними закладами почало здійснювати Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти. Воно розглядало та затверджувало переліки спеціальностей та навчальні плани підготовки фахівців.

У 1948 році підготовка фельдшерів-акушерок була переведена на 4-річний термін, навчання медичних сестер для дитячих установ збільшилося з 2 до З років.

У 1952 році для осіб, які не мали закінченої середньої медичної освіти, а працювали в установах охорони здоров’я, були відкриті при медичних школах вечірні відділення з метою надання можливості такій категорії працівників отримати середню медичну освіту без відриву від виробництва.

З метою уніфікації середньої медичної освіти, ліквідації багатопрофільності та підвищення якості підготовки середніх медичних кадрів у 1954 році були встановлені такі типи середніх медичних навчальних закладів та терміни навчання в них:

• медичні училища з 3-річним терміном навчання для підготовки фельдшерів, акушерок, санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів та зубних лікарів;
• фармацевтичні училища з 3-річним терміном навчання для підготовки фармацевтів;
• училища для підготовки зубних техніків з 2-річним терміном навчання.

У період після закінчення війни та до середини 70-х років не тільки розширювалась мережа медичних училищ, а й збільшувалась кількість учнів, які здобували медичні професії.

Наприклад, у 1950/1951 навчальному році учнів у медучилища було у 2,5 раза більше, ніж у 1945/1946 і т.д. Поступово з процесом задоволення потреб суспільства в середніх медичних кадрах і, в першу чергу, медичних сестер реорганізовувалась мережа навчальних закладів, регулювалась кількість учнів у них.

Так, в середині 80-х років припинив свою діяльність ряд периферійних медичних училищ, а підготовка середнього медичного персоналу була сконцентрована на тих, які мали добру матеріально-технічну базу та викладацькі кадри і де відчувалась потреба підготовки відповідних середніх медичних фахівців з місцевих жителів для кадрового забезпечення місцевих лікувально-профілактичних закладів.

Наприклад, в західних областях України вказана реорганізація закінчилась так.

• У Львівській області залишилось з шести три медичних училища (Львівське, Бориславське та Самбірське);
• у Волинській обсті з семи медичних училищ залишилось теж три (Луцьке, Ківерцівське та Ковельське);
• у Рівненській області з п’яти медучилищ залишилось три (Рівненське, Дубнівське та Рокитнянське);
• в Тернопільській області з чотирьох — два (Чортківське та Кременецьке);
• в Івано-Франківській області так і залишилось 2 медичних училища — в обласному центрі та в Коломиї, правда із закриттям фармацевтичного.

Розвиток відомчої системи охорони здоров’я призвів до створення медичних училищ для задоволення їхніх лікувально-профілактичних установ.

У 1989 році спеціальність “Медична сестра”, яка існувала до цього, була перейменована на спеціальність “Сестринська справа”, що більш суттєво відображала суть фаху.

Був введений новий навчальний план із цієї спеціальності, вперше представлено дисципліну “Основи сестринської справи”.

У 1991 році був прийнятий Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про освіту”, в якому з врахуванням міжнародного досвіду були заплановані суттєві зміни в системі вищої освіти з введенням чотирьох рівнів кваліфікації (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) та визначенням типів навчальних закладів. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Постанову та Акт проголошення незалежності України.

Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

Серед інших гострих проблем незалежна Українська держава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та перебудови в галузі освіти.

Згідно з розробленою 1992 року Державною національною програмою “Українська освіта в XXI столітті” взято курс на створення власної системи національної освіти.

У цьому ж році Верховна Рада схвалила “Закон про освіту”, яким передбачено запровадження в Україні неперервної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно до нього спростовано термін “середня спеціальна освіта” та замінено терміном “вища освіта першого рівня”.

Навчальні заклади, які надають такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації. З’являються вищі навчальні заклади нового типу — коледжі, які належать до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах студентам надається базова вища освіта та після закінчення — ступінь бакалавра.

У закладах ІІІ-ІУ рівнів акредитації надається повна вища освіта на рівні спеціаліста та магістра.

З 1995-1996 років почали відкриватися факультети сестринської справи в медичних університетах та академіях України. У цей час було створено медсестринський факультет у Тернопільській медичній академії. ЗО січня 1996 року МОЗ України видає наказ за № 19 “Про створення Національної програми розвитку медсестринства України”.

Відповідно до неї створена робоча група, яка займається конкретними питаннями розробки вказаної програми та її реалізації в практичній охороні здоров’я і системі медсестринської освіти. У липні 1997 року вперше в Україні випущено близько 80 медичних сестер-бакалаврів.

Ще у 1994 році Міністерство охорони здоров’я України на виконання рішення власної Колегії від 21 квітня 1993 року “Про стан і перспективи підготовки молодших спеціалістів І і II рівнів акредитації системи навчальних закладів Міністерства охорони здоров’я України” та наказу від 14 травня 1993 року за № 104 проінформувало керівників органів та закладів охорони здоров’я і керівників закладів, що підпорядковані МОЗ України, листом від 21 вересня 1994 року за № 10.03.68/ 699 про те, що: “Медична сестра-бакалавр може займати посади головної медичної сестри лікувально-профілактичної установи, старшої медичної сестри відділення, медичної сестри спеціалізованого відділення, медичної сестри-викладача медичних навчальних закладів І та II рівнів акредитації, медичної сестри сімейного лікаря”. Але ще й донині законодавчо не затверджено юридичний статус та посадові оклади фахівців нового типу. У травні 1997 року відбулась установча конференція із створення Асоціації медичних сестер України.

Станом на кінець 2019 року в Україні було 218 тисяч медсестер та братів. А всього фахівців, які мають медсестринську освіту – 296 тисяч. Статистика називає їх середнім медичним персоналом та включає до цієї категорії медичних сестер та братів, фельдшерів, акушерок, парамедиків, лаборантів, зубних техніків, рентгенотехників, рентгенолаборантів тощо. 

В 2021 року у місті Київ в межах виставки Public Health відбувся семінар «Школа медсестринства – School of Nursing», метою якого було формування національної платформи для обговорення питань та визначення трендів розвитку медсестринської спеціальності. Центр розвитку медсестринства МОЗ України та журнал “Довідник головної медичної сестри” оголосили імена переможців конкурсу “Лідери змінюють світ”.

 

Медсестринство на західній Україні та Чернівцях

 В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими. Приблизно на цей період припадає відкриття перших навчальних закладів для підготовки медичних сестер у Західній Україні.

Перша школа медичних сестер була створена лише у 1895 році при загальній лікарні у Львові. Вона була організована і фінансувалась крайовим відділом здоров’я спільно з товариством Червоного Хреста. Навчання в школі в різні періоди часу тривало від 2 до 6-7 місяців. При одержанні диплома випускниці медсестринської школи давали урочисту обіцянку такого змісту: “Клянуся і обіцяю вірно служити ідеям Червоного Хреста, дотримуватися вимог професійної етики, виконувати свої обов’язки добросовісно, не ухилятись від догляду за різного роду хворими і сприяти поширенню принципів охорони здоров’я населення і особистої гігієни народу на території моєї діяльності”.

Друга школа для підготовки медичних сестер була відкрита у Львові в грудні 1937 року і називалася “Приватна школа догляду за хворими”. Школа була власністю Товариства імені Христової дитини і готувала медичних сестер для дитячих установ. Навчання було платним. Сюди приймали жінок віком 18—25 років. Підготовка тривала 2,5 року. Зі школи виходили грамотні, за тогочасними мірками, медичні сестри із догляду за грудними та хворими дітьми. Після закінчення навчання вони йшли працювати в дитячі лікарні, а частково — в дитячі консультації і багаті сім’ї, щоб доглядати за новонародженими та хворими дітьми.

При такій системі підготовки медичних працівників середньої ланки в Західній Україні дуже мало. Так, у вересні 1939 року в сільських та міських стаціонарних медичних установах західних областей України працював лише 371 середній медичний працівник.

У 1936 році у Львівському, Тернопільському та Станіславському воєводствах у штаті 62 так званих “осередків здоров”я”, кожний з яких обслуговував повіт з 8— 10 волостей з населенням 15 тисяч чоловік, було всього 76 медичних сестер, або в середньому одна медична сестра обслуговувала весь повіт.

Злам 30-40-х років XX століття ознаменувався змінами в житті українського населення на західноукраїнських землях, загарбаних Польщею після Першої світової війни.

У західних областях УРСР у 1940 році було створено 1948 лікувально-профілактичних установ різного профілю, в яких працювало 4129 лікарів та 8900 середніх медичних працівників. У лікарняних установах на цей час було розгорнуто 14200 ліжок. Паралельно з реорганізаціями в практичній охороні здоров’я проводились відповідні зміни в системі медичної освіти.

Львівська фельдшерсько-акушерська школа, створена в грудні 1939 року на базі Львівської державної акушерської школи, в січні 1940 року розпочала підготовку медичних працівників за трьома спеціальностями: фельдшер, акушерка (три роки) та медсестра (два роки).

Усього в школі навчалося 109 чоловік. Поповнення медичними кадрами лікувальнопрофілактичних установ Західного регіону України відбувалось за рахунок випускників місцевих вищих та середніх медичних навчальних закладів, а також лікарі та середній медичний персонал, переважно медичні сестри, з інших областей України.

У повоєнні роки в усіх західних областях України, куди ввійшли, крім Львівської, Станіславської, Тернопільської, Волинська та Рівненська області, почався інтенсивний розвиток середньої медичної освіти. У період з 1944 до 1966 року, крім існуючих 3 середніх медичних навчальних закладів, було відкрито ще 22.

На Буковині в Чернівцях у 60–х роках в мед. училищі функціонувало п’ять відділень – акушерське, фельдшерське, фармацевтичне, зуботехнічне і медсестринське.

Враховуючи зростаючу потребу лікувальних закладів області у  середньому медичному персоналу, в училищі було збільшено набір на медсестринське відділення за рахунок скорочення «фармацевтів» (у 1966 р.) і «зубних лікарів» (у 1975 р. – останній випуск)50.

Медсестри навчалися за двома напрямками: «медсестри дитячих лікувально-профілактичних закладів» і «медсестри загального профілю».

Друга половина 90–х рр. ХХ ст. стала переломною віхою в історії училища, разом з іншими медучилищами Буковини  він увійшов до складу Буковинської державної медичної академії.

З 2004 року, відповідно до програми розвитку медсестринства в Україні, розпочато ступеневу підготовку медичних сестер–бакалаврів, що наближує медичну освіту на Буковині до міжнародних стандартів підвищення якості підготовки медичних працівників.

З метою соціальної підтримки інвалідів з вадами зору у 2006 р. проведений перший набір студентів І–ІІ груп інвалідності за кваліфікацією «Медична сестра з масажу».

2 березня 2005 р. за розпорядженням Кабінету Міністрів України Буковинську державну медичну академію реорганізовано в Буковинський державний медичний університет. У зв’язку з цим Чернівецький медичний коледж Буковинської державної медичної академії перейменовується в Чернівецький медичний коледж Буковинського державного медичного університету.

 

 З невеликої акушерської школи до сучасного закладу вищої освіти з розвинутою навчально-матеріальною базою, висококваліфікованим викладацьким складом виріс коледж за 210 років.

  Рішенням ХХХVІІ сесії VІ скликання Чернівецької обласної ради від 25 лютого 2020 року N 27-37/20 «Про перейменування Чернівецького медичного коледжу Буковинського державного медичного університету» Чернівецький медичний коледж БДМУ перейменовано у Чернівецький медичний фаховий коледж.

У червні 2001 року наказом по БДМУ  був створений факультет бакалаврів та молодших медичних і фармацевтичних фахівців, а з серпня 2005 року – медичний факультет № 4 з відділенням молодших медичних і фармацевтичних фахівців, який відповідав за організацію підготовки студентів спеціальностей „Фармація” (ОКР – молодший спеціаліст) „Сестринська справа” (ОКР – молодший спеціаліст), “Сестринська справа” (ОКР – бакалавр), «Сестринська справа» (ОКР – магістр), “Лабораторна діагностика” (ОКР – бакалавр), а з 01 січня 2013 року наказом по університету на підставі дозволу МОЗ України створений коледж, який здійснює підготовку молодших спеціалістів – медичних сестер та фармацевтів.

Метою освітньої діяльності фахового коледжу закладу вищої освіти «Буковинський державний медичний університет» є підготовка висококваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці спеціалістів для закладів охорони здоров’я України за освітнім рівнем «молодший спеціаліст», «молодший бакалавр» та «фаховий молодший бакалавр»,  які володіють глибокими знаннями та професійними компетентностями з фаху, здатні розв’язувати спеціалізовані завдання та прикладні проблеми у сфері професійної діяльності.

На теперішній час на медсестринсько-фармацевтичному відділенні фахового коледжу  ведеться підготовка студентів за спеціальностями «Медсестринство», «Фармація, промислова фармація» (денна та заочна форми навчання)  та «Стоматологія» (освітній ступінь «молодший бакалавр»).

Конкурс «Ескулап–професіонал проходить вже 12 рік поспіль. 20 конкурсантів із різних областей України змагаються за звання кращої медичної сестри України.

За часів війни 2022 року медсестри врятували сотні життів. З початку повномасштабного російського вторгнення вони надавали медичну допомогу дітям і рятували дорослих. Постійна робота в операційних, цілодобові чергування, прийом поранених у будь-яку годину доби стали для медсестер ще тим випробуванням на міцність.

Вони кажуть, в них немає часу для смутку та жалю. Бо в розпачі, вони не зможуть рятувати поранених, життя яких в небезпеці. Ми ж вклоняємося перед усіма нашими медсестрами, які боронять медичний фронт…

 

1. О. С. Стасишин, Н. Я. Іванів, Г. П. Ткачу. Медсестринство у внутрішній медицині: навч. посіб. 4-е вид., випр. Київ: Медицина, 2017. 536 с.
2. Плеш. І. А. Медсестринство в геронтології, геріатрії та паліативній медицині: навч. посіб Чернівці: Медуніверситет, 2017. 219 с.
3. В. Д. Москалюк, Х. І. Возна. Медсестринство в інфектології: навч. посіб., Чернівці: БДМУ, 2018. 272 с.
4. Погорєлов І. І. Медсестринство в психіатрії і наркології: навч. посіб. 3-е вид., випр. Київ: Медицина, 2018. 352 с. 
5. Г. Д. Жабоєдов, Р. Л. Скрипник, О. А. Кіча. Офтальмологія: підручник. Київ: Медицина, 2018. 294 с.
6. В. І. Степаненко, А. І. Чоботарь, С. О. Бондарь. Медсестринство в дерматології і венерології: навч. посіб. Київ: Медицина, 2018. 416 с.
7. Булик Р. Є. Медична біологія: навч. посіб. Чернівці: Медуніверситет, 2019. 98 с.
8. Синиця В. Г. Вивчаємо латинську медичну мову. Фармацевтична термінологія = Studeamus Linguae Latinae Medicinalis. Terminologia Pharmaceutica: довідник. Чернівці: БДМУ, 2021. 158 с.
9. Синиця В. Г. Вивчаємо медичну латинську мову. Клінічна термінологія = Studeamus Linguae Latinae Medicinalis. Terminologia clinica: довідник. Чернівці: БДМУ, 2021.163 с.
10. О. М. Юзько, П. Ю. Токар, Н. С. Волошинович, А. В. Семеняк. Медсестринство в акушерстві. Тестові завдання. Чернівці: БДМУ, 2021. 279 с.
11. Булик Р. Є. Медична біологія: навч. посіб. Чернівці: БДМУ, 2021. 337 с.
12. Шегедин М. Б. Медсестринство в дерматології і венерології: навч. посіб. Вінниця: Нова Книга, 2017. 184 с.
13. Білоус В. І. Основи історії медицини, фармації та медсестринства (з елементами медичної етики та деонтології): навч. посіб. Чернівці: Місто, 2011. 320 с.

• Р. О. Сабадишин, О. В. Маркович, В. О. Рижковськи. Медсестринство в хірургії: навч. посіб. Вінниця: Нова Книга, 2017. 356 с.

15. Лісовий В. М. Основи медсестринства: підручник. Київ: Медицина, 2018. 911 с.

• Степанківська О. В. Гінекологія: підручник. 4-е вид., випр. – Київ: Медицина, 2018. 432 с.

17. Воронюк О. Л. Основи філософських знань: підручник, Київ: Медицина, 2018. 120 с.
18. Ілько А. А. Анестезіологія, інтенсивна терапія і реаніматологія: навч. посіб. 2-е вид., випр. і доп. Київ: Медицина, 2018. 256 с.

• Музиченко В. П. Медична хімія: підручник. 3-е вид., випр. Київ: Медицина, 2018. 496 с

20. Погорєлов І. І. Психіатрія і наркологія: підручник. 2-е вид., випр. Київ: Медицина, 2018. 320 с.
21. Засєкіна Л. В. Основи психології та міжособове спілкування: підручник. 2-е вид. Київ: Медицина, 2018. 216 с.
22. Г. Лапа, Н. Войткевич, О. Рак, А. Семисюк. Основна термінологія в медицині, стоматології та медсестринстві = Essential Terminoligy in Medicine, Dentistry and Nursing: англо-український словник-довідник. Чернівці: Медуніверситет, 2021. 203 с.
23. Гавріш О. В. Медсестринство в оториноларингології: навч. посіб. Київ: Медицина, 2015. 415 с.
24. Плеш І. А. Медсестринство в геронтології, геріатрії та паліативній медицині: навч. посіб. Чернівці: Медуніверситет, 2017. 219 с.
25. Р. О. Сабадишин, О. В. Маркович, Б. З. Чижишин. Організація роботи операційної медсестри. Вінниця: Нова Книга, 2020. 241 с.