Історія і сучасність України, українського народу – це твір героїв України, це діло людей, які віддали всі свої сили, і своє життя для добра Українського народу: його свободи і державності, могутності та процвітання.

21 листопада 2013 року за кілька днів до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, український уряд радикально повернув курс держави від євроінтеграційного у бік співпраці з державами-членами СНД.

У ніч проти 30 листопада близько четвертої години ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося до 400 протестувальників, їх оточили озброєні бійці «Беркуту» та здійснили розгін мирного протесту, примінивши силу. Десятки протестувальників були побиті спецпідрозділами міліції і у важкому стані потрапили до лікарень. Події 30 листопада стали переломним моментом в українській історії.

Це був початок Революції , яка потім отримала назву Революція Гідності.

За три місяці Україна прожила цілу історичну епоху…

Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події у Києві 18-20 лютого. Замість того, щоб мирно врегулювати ситуацію, тодішня влада на чолі з президентом Януковичем віддала злочинний наказ застосувати зброю і зробити «зачистку» Майдану, застосовуючи водомети, бронетранспортери та вогнепальну зброю.

Проти мирних мітингувальників кинули Внутрішні війська, спецпідрозділ «Беркут», на дахах будинків розмістили снайперів, завозили проплачених «тітушок». В один день тисячі мирних людей стали солдатами свого народу. Вони йшли голіруч проти озброєних вишколених беркутівців. А у них під ногами зривалися світло-шумові гранати, довкола свистіли кулі..

Тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кожен із цієї Небесної сотні, як і ми з вами мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну. Серед загиблих є наші земляки.

Це: Олександр Щербанюк та Василь Аксенін

Олександр Щербанюк Народився 2 січня 1968 року у селі Котелеве Новоселицького району Чернівецької області. Мешкав у місті Чернівці. Займався приватною підприємницькою діяльністю, виконував будівельні роботи, переважно як муляр-плиточник. Активно займався громадською діяльністю. Член партії “Батьківщина” з 2004 року, керівник партійного осередку, учасник усіх виборчих перегонів.
      Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ’ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.
      Взимку 2013-2014 років регулярно приїздив на Майдан Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. 19 лютого 2014 року востаннє вирушив з Чернівців до Києва. Він був рішуче налаштований, що мусить бути там, на передовій, де найбільше потрібні люди. 20 лютого 2014 року загинув прямо біля чернівецького намету “Батьківщини” внаслідок двох вогнепальних поранень, перша куля снайпера влучила йому зліва нижче ребер, друга – у серце. Залишилась дружина та 2 дітей. Похований у місті Чернівці на Центральному кладовищі.

      Ім’я та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на вулиці Інститутській. Вулицю Чапаєва перейменовано на вулицю Олександра Щербанюка. 2 березня 2016 року у Чернівцях на фасаді будівлі військово-спортивного ліцею-інтернату (в якону він навчався) (вулиця Луковецька № 29) йому було відкрито меморіальну дошку.

Активний прихильник  Євромайдану Василь Аксенiн  востаннє  рушив  на  Київ 18 лютого, лишень почувши, що коїться на Майдані. Утримати вдома його було неможливо. Більше того, від’їжджаючи, чоловік  попередив:  стояти  під  прапорами він наміру не має — буде там, де буде гаряче і де потребуватимуть його підмоги. Потім сів на рейсовий автобус Чернівці-Київ і вже наступного ранку стояв на барикадах.

«Іду в наступ», — сказав 20 лютого о сьомій ранку по мобільному чернівчанин Василь Аксенин дружині Тетяні. А вже десь о 12­-й після багатьох дзвінків, на які не було відповіді, взяла слухавку невідома жінка і сказала: «Ваш чоловік важко поранений, зараз на операційному столі у лікарні №18».

20 лютого на Інститутській активіст побіг за беркутівцями, захищаючи собою беззахисних хлопців, коли вулицю почали обстрілювати.  Куля снайпера наздогнала героя Небесної сотні попри те, що він називав «супербронею»: 10 ­кілограмовий бронежилет і залізну каску.

Шматок розпеченого  заліза  поцілив  Аксенину  у  незахищену  вузьку щілину на боці. Куля прошила чоловікові весь живіт, лишивши по собі рану розміром з кулак і калюжу крові.

Того жахливого  дня  побратимам вдалося  витягти  Аксенина  з  пекла, на який перетворилася Інститутська. Швидка  доправила  чоловіка  до  столичної лікарні. Через тиждень важко пораненого  чернівчанина  вивезли польським реанімобілем. Його супроводжувала дружина.

Травма  була  вкрай  важкою.  Снайперська  куля  пройшла  через  правий бік,  пробила  нутрощі,  розтрощила таз і вийшла в ділянці куприка. Рана не гоїлася два тижні. Чоловік переніс складну  і  довгу  операцію.  Доглядати його у Польщу прилетіла дружина.

Після загоєння рани польські лікарі планували виготовити для українського  пацієнта  титановий  тазовий суглоб.  Та  попри  зусилля  медиків  та молитви  рідних,  герой  Небесної  сотні помер. 12 березня його виснажене серце зупинилося.

Ховали героя усіма Чернівцями. За волю своїх синів та  за  волю  мільйонів  чужих  українських синів прийняв смерть герой Небесної сотні.

      Указом Президента України Петра Порошенка від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Олександру Миколайовичу Щербанюку та Аксеніну Василю Степановичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури.

Указом Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» від 11-го лютого 2015-го року, в країні встановлено особливий пам’ятний день – «День Героїв Небесної Сотні», який відзначається щорічно 20-го лютого. Це зроблено, «З метою увічнення великої людської, громадянської та національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України».

Література:

1. Брянська Н. Революція Гідності триває… Буковина. 2019. 21 лист. (№ 47). С. 1, 8.
2. Гусар Ю. Герой почесний чернівчанин. Буковинське віче. 2016. № 49. С. 2
3. Кобилюк М. “Майдан – це про те, як не втратити віру” Молодий буковинець.2019. 22-23 лют. С. 6
4. “На Майдані пролили кров живі люди…” Чернівці. 2019. 28.11. С. 5.
5. Пацаранюк Ю. “Болить, але все це – недаремно” Молодий буковинець. 2020. 21-22 лют. С. 1, 4.
6. Пожарук Н. “Мене би здивувало, якби Саша на Майдан не пішов” Чернівці. 2020. 23.03. (№ 12). С. 5.
7. Пожарук Н. “Ми на Інститутській, зідзвонимося пізніше!” Чернівці. 2019. 21.02. (№ 8). С. 1, 4.
8. Пожарук Н. “Я вийшов би на Майдан ще раз” Чернівці. 2020. 26.11. (№ 47). С. 10.
9. Пожарук Н. “Я їду на Майдан, і це не обговорюється” Чернівці. 2020. 20.02. (№ 8). С. 1, 4.
10. Фещук Н. “Майдан. Шість років по тому…” Буковина. 2020. 27 лют. (№ 9). С. 6.

                            Інформацію підготувала бібліотекар І кат. Світлана Тулевська