Терміном «рак» історично та в простонародді прийнято називати будь-які злоякісні новоутворення незалежно від їх тканинного походження та будови. Зазвичай це твердження не є точним або взагалі не є вірним. Тому краще маніпулювати таким поняттям як «злоякісний процес», «злоякісне новоутворення» або «злоякісна пухлина» – це неконтрольоване розмноження змінених (атипових) клітин з проникненням в інші тканини (інвазія), їх руйнуванням (деструкція)  та зазвичай метастазуванням. В залежності від типу тканин, клітини якої перетворилися на злоякісні розрізняють найбільш поширені: рак, саркому, лімфому, меланому та інші.

За даними ВООЗ: існує більше 100 видів раку і хвороба може розвиватися в будь-якій частині тіла.

Перші згадки про пухлини зустрічаються в папірусах Стародавнього Єгипту, манускриптах Індії, Китаю, датованих задовго до нашої ери.

У папірусі Еберса (3730-3710 рр. до н. е.) особливий розділ присвячено пухлинам та їх лікуванню. Згідно з документом використовувалися різні методи лікування залежно від розповсюдженості та характеру пухлини: за наявності пухлин внутрішніх органів застосовували різні напої; у разі новоутворень на зовнішніх частинах тіла використовували припікання або видалення пухлин за допомогою ножа.

У пам’ятках китайської медицини можна знайти не лише класифікацію пухлин (прості, золотушні, постійні), але й припущення щодо їх виникнення (унаслідок травми, термічного впливу, вживання певних речовин). В одній з давньоіндійських пам’яток є розповідь Сушрута (близько 1500 р. до н.е.) про деякі пухлини та доцільність їх видалення шляхом вирізання.

Найбільш повний опис пухлин та їх класифікацію дав Гіппократ (460- 377 рр. до н. е.). Саме він через зовнішню схожість пухлини і щупальців рака запропонував термін «рак». Пухлини, що за консистенцією та зовнішніми ознаками нагадували м’ясо риби, були класифіковані як саркоми. Імовірною причиною розвитку пухлин Гіппократ вважав «чорну жовч», ступінь злоякісності пов’язував зі ступенем згущення жовчі.

Відомості про пухлини і спроби їх лікування можна знайти у трактатах Цельса (30 р. до н. е. – 38 рр. н. е.), який уперше описав метастази раку молочної залози в регіональні лімфатичні вузли. Гален (131- 201 рр. н. е.) вказував на частий розвиток новоутворень на відкритих частинах тіла – шкірі, губах. Крім того, він описав рак молочної залози, матки і прямої кишки та запропонував застосовувати препарати свинцю для лікування відкритих виразок.

У візантійський період (475- 1500) великий учений Абу Алі ібн Сіна (Авіценна) створив видатну працю «Канон медицини», якою більше 600 років користувалися лікарського світу. Значне місце в цьому та інших трактатах ібн Сіни відводилося лікуванню злоякісних пухлин.

В період Відродження характеризувався дальшим науковим пошуком причин виникнення пухлин та розширенням засобів лікування. Відомими представниками наукової думки того часу з вивчення пухлин були Ф. Парацельс (1493-1541) і Дж. Фабрицій (1533-1619).

У Європі були зроблені перші спроби організувати протиракову боротьбу. Так, у Польщі за ініціативи проповідника Петра Скарги було створено перший спеціальний лікувальний заклад для догляду за онкохворими. У 1791 р. англійський лікар Хоуард звернувся з листом до дирекції госпіталю у графстві Мідлсекс, у якому виклав головні принципи боротьби проти раку.

Важливе значення для розуміння етіології злоякісних пухлин мали роботи П. Потта, який у 1775 р. описав рак шкіри у сажотрусів, та С. Земмерінга, присвячені раку губи у курців люльки.

У 1820 х рр. латинською мовою публікуються перші праці, присвячені вивченню злоякісних новоутворень. Так, у 1825 р. виходить робота Ф.  Ф. Брока De polypo uteri («Про поліпи матки»); на рік пізніше – Ф. Є. Сабініна De tumoribus cysticum («Про кістоподібні пухлини»); у 1829 р. – М. С. Тодорова і О. Шкляревича De cancero ventriculi («Про рак шлунку»).

У другій половині ХІХ ст. на ниві досліджень патологічної фізіології та анатомії з’являється постать О. І. Полуніна (наставник І. М. Сєченова, С. П. Боткіна, інших видатних учених тієї епохи), який наполягав на застосуванні методу гістологічних досліджень для диференціальної діагностики злоякісних та доброякісних пухлин.

Значним досягненням онкології в ХІХ ст. стала одна з перших теорій онкогенезу, автором якої був відомий німецький патолог Рудольф Вірхов. У рамках концепції клітинної патології (1853) він розглядав організм як «клітинну державу», а будь-яку хворобу – як сукупність змін «клітинних територій».

Інтенсивні дослідження кінця ХІХ ст. започаткували створення відомої вітчизняної школи онкологів М.  М. Руднєва, до якої входили талановиті вчені В. А. Страдомський,                                 І. Карпович, В. П. Крилов, М.О. Новинський та ін.

Арсенал нових знань з біології пухлинної клітини наприкінці 1890х рр. поповнився роботами О. П. Губарєва та М. М. Волковича про особливості переродження доброякісних клітин у злоякісні. Ф. І. Романов мікрохімічним методом уперше виявив у пухлинній клітині мікротільця з підвищеним умістом заліза, чим започаткував імуноцитохімічний метод діагностики пухлинних клітин. Гістологічні дослідження С. Косинського,                                  Г. Садовського та ін. значно збагатили знання про гістологічні та дегенеративні зміни в клітинах пухлин.

Паралельно із зародженням учення про хіміотерапію пухлин стрімко починають впроваджуватися Х промені та промені радію в практику лікування онкологічних хворих. Уперше у вітчизняній практиці промені радію були застосовані С. В. Гольдбергом для лікування раку шкіри ще в 1902 р., а 1904 року він опублікував монографію «К учению о физиологическом действии беккерелевских лучей».

1907 року у м. Києві був створений комітет по боротьбі із злоякісними новоутвореннями, а в жовтні того ж року було офіційно зареєстроване Київське товариство онкологів.

У м. Одесі 1902 року при станції швидкої допомоги з’явилися перші громадські рентгенівські кабінети, а в 1913 р. силами членів Одеського товариства відкрита спеціалізована клініка для лікування онкологічних хворих за допомогою променевої терапії.

За кордоном перші товариства онкологів були створені у Великобританії (м. Лондон, 1901), Німеччині (м. Берлін, 1903), Франції (1908). У США протиракове товариство було започатковане лише в 1913 р.

На початку 1918 р. в м. Києві створено громадську організацію «Рентгендопомога», на базі якої в 1920 р. засновано Київський рентгенівський інститут. Першим директором установи було призначено Ю. П. Тесленка. Інститут брав активну участь у наданні онкологічної допомоги населенню та ліквідації генералізованих паразитарних і грибкових захворювань. Одночасно за ініціативою С. П. Григор’єва 1920 року в м. Харкові створено Всеукраїнську рентгенівську академію.

У 1925 р. заклад було перейменовано на Український рентгенорадіологічний інститут, останній реорганізовано в Харківський НДІ медичної радіології у 1955 р. З 1923 р. при Харківському інституті почала функціонувати онкологічна клініка на чолі з відомим хірургом онкологом О. В. Мельниковим. У перші роки основними напрямами діяльності цього закладу було вирішення актуальних питань рентгенології та радіології і впровадження нових методів у практику лікувально-профілактичних закладів.

1928 року в м. Харкові було відкрито перший в Україні обласний онкологічний диспансер.

До початку 1941 р. в Україні була створена вагома матеріально-технічна, науково-методична, кадрова основа як для надання онкологічної і рентгенорадіологічної допомоги населенню, так і для розуміння патогенетичних механізмів виникнення та профілактики раку.

У квітні 1945 р. вийшла постанова уряду про створення служби спеціалізованої онкологічної допомоги. В усіх областях України почали створюватись онкологічні диспансери.

У 1979 р. за ініціативою академіка Р. Є. Кавецького започатковано видання міжнародного журналу «Экспериментальная онкология» (нині Experimental Оncology).

За даними ВООЗ у 2000 р. злоякісні ново­утворення діагностували удвічі частіше, ніж, наприклад, у 1975 р.

У 2007 р. Україна приєдналася до конвенції країн, що підписали Паризьку хартію боротьби з раком, зобов’язавшись підготувати національну стратегію боротьби з онкологічними захворюваннями. Саме спеціалісти Інституту зробили перші кроки на шляху реформування онкологічної галузі, впроваджуючи європейські стандарти надання медичної допомоги.

За роки незалежності в Україні було реалізовано три державні цільові програми, спрямовані на боротьбу з онкологічними захворюваннями у дітей та дорослих — державна програма «Онкологія» на 2002–2006 рр, державна програма «Дитяча онкологія» на 2006–2010 рр., «Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на період до 2016 р.».

Крім того, в 2008 р. було розроблено програму «50 кроків боротьби з раком в Україні», а в 2010 р. прийнято Міждержавний план боротьби з онкологічними захворюваннями в країнах СНД. Проте всі перелічені заходи, точніше виділені кошти на реалізацію перерахованих програм, стосувалися тільки закупівлі лікарських засобів, високовартісного обладнання та витратних матеріалів. Значна кількість завдань, що стосуються первинної та вторинної профілактики злоякісних новоутворень, скринінгу, ранньої діа­гностики, розвитку наукових досліджень, соціальної, трудової та психологічної реабілітації, контролю за онкоепідеміологічною ситуацією залишилися за кадром. У результаті, незважаючи на досить великі обсяги фінансування, показники, що характеризують ефективність протиракової боротьби, протягом понад 30 років залишали бажати кращого.

Слід зауважити, що онкологія сьогодні — єдина галузь охорони здоров’я України, у якій відбувся і продовжує реалізовуватися процес інформатизації. З 1989 р. у країні розроблено та впроваджено інформаційну технологію, яка охоплює всі онкологічні заклади. Сьогодні Національний канцер-реєстр України (НКРУ) здійснює накопичення, зберігання та обробку персоніфікованої інформації про всі випадки злоякісних новоутворень на популяційному рівні. Це персоніфікована база даних, що містить відомості про кожен зареєстрований випадок онкологічного захворювання як у дорослих, так і у дітей, його перебіг та результати лікування хворого. Залежно від сфери завдань, які необхідно вирішити, та характеру інформації НКРУ містить популяційні, лікарняні та спеціа­лізовані регістри. У популяційному канцер-реєстрі зібрано інформацію про всі випадки злоякісних новоутворень на певній території (у місті, області, країні в цілому) щодо населення, що проживає на ній; у лікарняному канцер-реєстрі накопичується інформація про пацієнтів медичного закладу, наприклад онкологічного диспансеру. Вона служить для оцінки ефективності лікування, аналізу роботи медичного закладу та проведення наукових досліджень.

 Матеріал підготувала Дар’я Дев’яткіна

Кавецький, Р. Є. Рак – відоме і невідоме / Р. Є. Кавецький, Л. Н. Гусліцер. Київ : Здоров’я, 1976. – 127 с. 

Мосієнко, В. С. Рак – неминучість чи вина?/ В. С. Мосієнко. Київ : Здоров’я, 1990. – 80 с.

Онкологія (онкологічні захворювання різних локалізацій): навч.-метод. посіб. /О. І. Іващук, В. Ю. Бодяка, І. В. Тащук [та ін.]. Чернівці : БДМУ, 2019. – 160 с.

Організаційні та біофізичні аспекти скринінгу раку. Нові підходи : монографія /Р. В. Сенютович, В. П. Унгурян, О. П. Пересунько та ін. Чернівці : Прут, 2010. – 358 с.

Скачко, Б. Г. Рак: профілактика, лікування, реабілітація / Б. Г. Скачко. Київ : Медицина, 2006. – 160 с.