6 січня 1938 – у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Коли йому було 3 роки батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.

Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту. Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Василь Стус чудово знав німецьку й у цей час відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке та переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.

1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко. Після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті “Октябрьська” в Донецьку. Паралельно був літредактором газети “Соціалістичний Донбас”, аж доки не вступив на курс “Теорія літератури” до аспірантури Інституту Шевченка в Києві, де увійшов до Клубу творчої молоді та знайомиться із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Хто проти тиранії — встаньте» — певно, найвідоміша фраза Стуса. Її він вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки. «Спочатку кілька людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба. За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 року в них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.

Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Попри позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в 1970 р. у самвидаві.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. 12 січня 1972 року Василь Стус разом із друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так молодь з Києва та Львова протестувала проти політики заборони українських національних традицій. Зібрані гроші (250 рублів) колядники планували передати для допомоги політв’язням та їхнім рідним. Щойно Василь Стус повернувся до Києва, як його та ще 18 учасників коляди заарештували — згодом історики називатимуть цю подію «Арештована коляда». Під час обшуку в Стуса вилучили понад 500 оригінальних віршів, десятки статей, переклади поезії — загалом усі праці, які він писав упродовж 15 років.

Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за “антирадянську агітацію та пропаганду”. На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались. Василь Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою. Співкамерники дивувалися його колосальній ерудиції й обізнаності в історії, філософії, літературознавстві. Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях.

Коли влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Він відкрито виступає на захист репресованих членів групи.

Коли Стуса заарештували вдруге у 1980 році, його засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні «провини» йому заборонили візити дружини, сестри, сина. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.

Останні тексти поета — це таборові блоги (так їх називає автор книжки «Справа Василя Стуса» історик Вахтанг Кіпіані). Це роздуми Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу. Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».

Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер уночі проти 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, прах поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі разом із прахом побратимів — Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино. Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Олекси Тихого Володимир і заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан).

 З 47-ми років життя Василь Стус 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця.

                                                                     Матеріал підготувала Світлана Тулевська

Список рекомендованої літератури

 (з фондів бібліотеки БДМУ згідно ДСТУ 2015)

1. Не відлюбив свою тривогу ранню. ВасильСтус – поет і людина: спогади, статті, листи, поезії / ред.: В. І. Міщенко, Д. В. Стус. Київ: Укр. письменник, 1993. 399 с.
2. Поезія: поезія / Ліна Костенко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, ВасильСтус. Київ: Наук. думка, 2000. 271 с.
3. Стус, Василь Семенович. Вікна в позапростір: вірші, статті, листи, щоден. записи. Київ: Веселка, 1992. 262 с
4. Стус, Василь Семенович. І край мене почує. Донецк: Донбас, 1992. 296 с.