Вгору
Заслужений лікар України, завідувачка ревматологічного центру обласної клінічної лікарні імені О. Ф. Гербачевського.
Закінчила Чернівецький державний медичний інститут за спеціальністю «Лікувальна справа». Отримала другу спеціалізацію за фахом «Кардіологія» в Чернівецькому державному медичному інституті.
Людмила Сергіївна позиціонує себе лікарем, який любить людей і мистецтво, а взірці для неї – улюблені письменники, які були лікарями – Чехов і Булгаков. У доробку пані Людмили п’єси для театру і 15 книг: три романи, повість і збірки поезій.
“Чим більше людина зайнята, тим більше вона встигає, а найменше, як правило, встигають ті, у кого мало обов’язків.” Так вважає і переконує інших своєю діяльністю лікар-митець.
|
Як легко світ перевернуть в словах!
Усе святе спаплюжити, зганьбити.
Нагнати на добро незрячий жах
І віру перед натовпом спалити.
Як легко перекреслити шляхи!
Минуле сплюндрувать, змішати з кров’ю.
З домівок тихих позривать дахи.
Гріх записний, на сміх, назвать любов’ю.
Як легко у серця впустити біль!
Думки наповнить чадом божевілля.
Жорстокості пізнавши хміль,
На попелищі вигравать весілля.
І як непросто зводити з основ
Храм миру, злагоди та братства.
Від втоми гнутись, підійматись знов
І душі берегти від святотатства.
***
Я хочу світла і тепла,
Усеосяжного, земного.
Тоді спаде тінь чорна зла,
Не зранивши чола людського.
Свідоме збудиться єство,
А в тих, що в сутінках блукають,
Воскресне в серці божество.
Буття вони з глибин пізнають.
Чекаю сяйва із небес,
Щоб грішний світ добром обмити,
Щоб чистий дух – в живих воскрес,
Навчив творити і любити.
Давньому другу
Може, зустріч наша – випадковість,
Може, – повеління мудрих зір.
День – один, а наче довга повість.
В ній закінчення – мені повір.
Знову ляже довга тінь розлуки –
Нам залишить спогад, щемний біль.
Дім, сім’я, щебетуни-онуки
Вгомонять у серці юний хміль.
А слова – старі, хоч завжди вічні,
Просяться до тебе полетіть.
Долі, так далекі, – стали стрічні,
Лиш прожите просить: не спішіть…
Молитва
Спаси мене, Боже, від зла,
Від чорного серця, від зради.
Вже краще згоріти дотла,
Ніж снядіть лакузою влади.
Спаси мене, Боже, від болісних втрат,
Від поглядів в горі знімілих,
Від часу, коли б’є смертельний набат
І косить нужденних, змарнілих.
Не дай мені, Боже, цим світом блукать
Без ласки й привітного слова.
Дозволь ще кохання палкого пізнать
Ту мить, що безмежно чудова.
***
Вже краще сльози болю й втрати,
Ніж холод спокою німого.
Куди іти, чого шукати?
Хилитись до тепла – чужого?
Зненацька крила обпалити,
Осліплено вогню торкнувшись,
І, зарікаючись, тужити,
Перед владикою спіткнувшись?
Самозакохано гордитись,
Себе листаючи щоденно,
І пустодзвоном веселитись,
Плазуючи в верхах натхненно?
Збирати крихти, безсловесним,
Надії навіть тінь сховати?
Живитись царствієм небесним,
Ще в силі – руки опускати?
Чи довго снядіти й мовчати? –
Зірки ж Землі не відсахнулись?!
Пора свій світ і час пізнати,
Щоб воля і краса вернулись!
***
Візерунок осені – золотом по сірому.
То дарунок осені – літу відгорілому.
Сном ще не заковані ні ліси, ні води.
Ще вітри кохаються барвами природи.
Ще теплом останнім сонце зігріває,
У ранкові роси серце повертає…
Та в осінню хмурість загорнеться місто,
Вмиється дощами. Холодно, врочисто
В забутті морознім вкриється снігами.
Повернеться казка, сповнена дивами.
***
Щаслива мить: відкрити скарб
Людського розуму й душі.
То струмінь звуків, сяйво фарб –
Його не купиш за гроші.
Час неповторний спілкувань –
В гармонії сердець і слів,
В принаді свіжих міркувань,
В пізнаннях, вартих всіх дарів,
У праці думки і чуття…
Чарівний, незабутній день!
В нім визрівають відкриття,
І серце рветься від пісень.
***
Ще не час зривать серпанок і вінок,
Гаряче молитись, сповідатись.
Вітер домислів і град думок
Може, вкрав надію сподіватись.
Може, у безгрішнім задзеркаллі
Совість знов роз’ятрює двійник.
Судить вчинки вдалі і зухвалі,
Щоби й дух неправедності зник.
Хто не йде, той не збиває ноги.
Страхом схоплена рука тремтить,
Коли гріх, як тінь німа тривоги,
Поряд тебе вперто маячить.
Перейти незорану дорогу
Із лицем святого не дано.
В битві лиш здобудеш перемогу,
З кров’ю питимеш її вино.
—-
|
Музей
В музеї воскових фігур –
Герої із живих натур.
Знайомі постаті і лиця:
Застиглий погляд, серце – криця.
( Історії гірка печать:
По трупах – та перемагать!)
Мінялись сорочки, жилети,
Штани, краватки, силуети.
Мінялись зачіски і стиль,
Та в душах залишався штиль
Того первісного магната,
Гріхів кривавого пірата,
Фарватера потоку сліз,
Всевержця лихоліть і гріз.
Спливав успішно лиходій
На гребені усіх подій –
Пастух і пастор німоти,
Натхненних чорної сльоти.
Безкровний дух тепла лякався,
Убивств і страти не цурався,
Дух бунтівний ховав в сніги
І каркав: « То – всі вороги!».
Де ж сонце, що розтопить віск
Й пред’явить фараонам зиск?!
Коли ж засяє через хмари,
А цвіль відправить – в мемуари?
—-
***
Весна в порі засвічує каштани
І бавиться у сходах перших трав.
Вже стеляться розлогами тумани
І кличуть до таємин, до забав.
Непереможне первоцвіту свято
У серце стукає, п’янить.
Так щедрого добра у нім багато –
Хвилину часу хочеться спинить!
І мріється за хмарами летіти,
В душі піднятись до вагомості висот,
Перед мілким не хибить, не тремтіти
І не згинатися під ницістю турбот.
Для чого ж дріб’язками мить труїти,
З паперів зводити задушливі мури?
Прекрасне просить нас любити
І жити – поза правилами гри…
***
Згорнись у сонячній долині.
Душу відпусти у даль небесну.
Не сумуй, що іній впав на скроні, –
Юним серцем мить вбери чудесну.
Глянь: в густім, зеленім шумовинні
Причаїлись лісові таїни.
На легкім, сріблястім павутинні
Ранком розпорошено перлини.
Притулися до землі в загравах,
В місячному сяйві закохайся,
Прорости стебельцем в ніжних травах
І очищеним – до світу повертайся
***
Як запорошить недуга по долі,
Тужно у серці біда защемить,
Спокій вселити і стишити болі
Лікар, зазвичай до вас поспішить.
Завжди в турботах, не знає спочинку
( Плаче за кожним душа і болить),
Хоч би спинитись йому на хвилинку, –
Тільки, згораючи, він все біжить…
Квітів й пошани йому не потрібно:
Кращий дарунок – зігріте життя.
В скруті важкій він зустріне привітно,
Смуток розвіє гіркого буття.
***
Крізь вікна білої оселі,
Із вуст мрійливої струни
Злітали звуки невеселі –
І в серце падали вони.
… Ридала одинока скрипка,
Губили маки пелюстки…
З проміння сонячного нитка
Сплітала золоті кружки…
Гарячий полиск – цвіт кривавий –
Мелодії прощальний плач
Танок творили величавий –
І в казці оживав скрипач.
***
Непокірною, непривітною
Я здалася колись тобі.
Була птахою перелітною
У найпершій твоїй весні.
Розгорялися, розліталися
Золотаві іскрини мрій.
Я скорилася – так вже сталося,
І вуста доторкнулися вій.
Заятрілися, засвітилися
Посірілі осінні дні.
Я в коханні тобі відкрилася.
Ти всі квіти віддав мені.
Неповторною, навіть дивною
Стала я у твоїх очах.
Залишаюсь минулому вірною –
Ти ж майбутнє малюєш – в словах.
***
Злітав з гілля останній лист
в покинутім саду кохання.
Понурий дощ і вітру свист,
Колючий холод в час прощання.
Мовчали замкнуті вуста,
І розсипалися надії.
Розлуки усмішка крива
Фінальні квапила події.
Кружляв і падав лист в саду –
Остання крапка на сторінці…
І долю довгу, і біду
Тепер несли ми – поодинці.
—
|
Побажання
Я побажаю бачить вам
У пуп’янках – розкішні квіти,
В підмурках перших – дивний храм,
У крилах – щастя полетіти.
Я вам бажаю зустрічать
В коханні зорі вечорові,
Душі – безгрішну благодать,
Мрійливі очі волошкові.
Бажаю вам життям горіть:
Не втратити ні на хвилину
Осінню просінь, сонця мить
І мрію давню, та єдину
***
Я поїла б тебе з похмілля
Лиш гарячим вином кохання.
Я забрала б тебе з весілля,
Де вінчаються смуток й страждання.
Я втішала б тебе, сумного,
І перлинами сміх розсипала.
Не впізнала б тебе, лихого, –
Навіть згадку про тебе прогнала б.
Як покличеш – спалю вітрила,
За вікном буду вік чекати.
Самоти чорна тінь – безсила
Світ любові в пітьму сховати.
***
Злітає лист, останній лист в саду.
Похмурий день в туманах ностальгії.
Я йду до осені, одна іду,
Хоч пломеніють юні квіти мрії.
А із небес ллють музику дощі.
В таємну сутінь звабно кличуть свічі,
І виростають крила у душі,
Та не літати їй над світом двічі.
Чуттю горіти тільки вже в очах.
Сердечний трепет на устах замкнути.
Слова лишити у скупих листах…
Що ж, незбагненне – більше не збагнути.
Забуте кохання
Чи так пісенно гомонів нам ліс,
Чи юні дні пташками повертались,
Чи в забутті гіркі хвилини сліз,
Як ми кохались? Як же ми кохались!
Гладінь ріки несла таємну лісну,
Відбиток рис твоїх, замріяність волосся,
В хвилястих брижах – зірку ледь ясну…
В воді, яка в душах, все переплелося.
З гріхом – бажання, з долями – любов.
В очах обох іскрились далі.
І падало зітхання, без розмов.
Накрили землю вечора вуалі.
…Отак вертаються мелодії старі,
Лягає крапка в довгих днях чекання.
І знов манять на зустріч ліхтарі,
І кличе зойк забутого кохання.
Україні
Мій рідний край, засмучена Вкраїна!
В жорстоких ранах, у гіркій сльозі,
Непересічна, з тернами стежина,
Землі світанок, вимитий в росі.
Твоя душа – грайлива, чиста мова,
Піснями серця облетіла світ.
Твій мужній рід – вінець життя, основа,
Здійнявся крильно у стрімкий політ,
Прийняв несхильно долі потрясіння,
Пісками не розсипався в роках.
Його ще ждуть гаряче пломеніння,
Висока честь і світоч у віках.
Пам’яті мами
Зірка погасла. Блиснула ясно.
Біль обізвалась: « Рано. Завчасно ».
Руки холодні. Хата ридає.
Сум яблуневий сад розсипає.
Усмішка тиха – пам’ять довіку.
Зерна духовні – перли без ліку.
Стіни любові – там, де горіла,
Сила чужа зруйнувать їх не сміла.
Скрині коштовної не залишила,
Скарби дорожчі дітям відкрила:
Розуму стріли – зброю надійну,
Дзеркало правди. Совість спокійну.
Гра закінчилась. Оплески. Сльози.
Літо скінчилось… Скоро морози…
Сонячний годинник
Життя пронизує проміння,
В долонях сонця місто лопотить.
Ховає смерть, сердець горіння
Благословляє і спішить
В сліпучій величі, дбайливо
Підняти вії сплячої доби,
Зірвати снів крило пестливе,
Постали списи боротьби.
Нестримний сонячний годинник!
Звертає то в осоння, а то в тінь.
То гасить, то запалює світильник
В таємних лабіринтах поколінь,
Час свят і воєн сам рахує…
В космічнім холоді світів
Земля в блакиті торжествує
І кличе до зелених берегів.
—
|
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
