Буковинський Державний Медичний Університет

БІБЛІОТЕКА

Вдосконалюємося для вас!
Вгору

Мангейм Олександр Юхимович

 

Мангейм 

Олександр Юхимович
доктор медичних наук, професор,
видатний хірург, завідувач кафедри госпітальної хірургії
Чернівецького державного медичного інституту
(1945 -1955)

 

Основні дати  життя та діяльності
3 червня 1892 р.         Олександр Юхимович Мангейм народився в м. Мінську
1914 р.         закінчив  медичний факультет Паризького університету (Сорбона)
1915 р.         склав державні іспити на звання лікаря в Дерпському (Юр’євському)  університеті
1915-1921 рр.  працював польовим хірургом у російській армії
1919-1921рр.   хірург Червенської районної лікарні БРСР
1921-1924 рр.   ординатор хірургічної клініки Білоруського медичного  інституту
1924-1930 рр.    працював спочатку асистентом, а потім доцентом тієї ж клініки
1934 р.            захистив докторську дисертацію і йому присуджено вчений  ступінь доктора медичних наук
1934 р.           був призначений завідувачем кафедри пропедевтичної хірургії Білоруського медичного інституту
1941-1945 рр.   керував кафедрою госпітальної хірургії Сталінабадського медичного інституту
1945 р.            був обраний завідувачем кафедри госпітальної хірургії  Чернівецького медичного інституту, якою керував                            впродовж 10 років.
4.03.1959 року         Олександр Юхимович Мангейм після тяжкої хвороби  помер у віці 67 років у м. Чернівці
 
 
Кроки поступу та наукова діяльність  
         О.Ю. Мангейм народився 3 червня 1892 року в Мінську в сім’ї службовця. Після закінчення класичної гімназії в Мінську Олександр Юхимович Мангейм виїжджає до Франції, де поступає на медичний факультет Паризького університету “Сорбона”, який він закінчує у 1914 році. Державні іспити на звання лікаря здав в Дерптському (Юр’євському) університеті у 1915 році.
         Повернувшись на вітчизну, О.Ю. Мангейм починає свою трудову діяльність під керівництвом таких видатних діячів вітчизняної хірургії, як Н.Н. Петров, Н.Н. Бурденко, в якості польового хірурга діючої армії.
          В 1918 році працював лікарем дивізійного лазарету. У 1919-1921 роках О.Ю. Мангейм продовжує свою хірургічну діяльність в Червенському районі Білоруської РСР. З 1921 року до початку Великої Вітчизняної війни Олександр Юхимович, талановитий хірург-клініцист, працює в Білоруському державному медичному інституті, де проходить шлях від ординатора до завідуючого кафедрою загальної хірургії ( 1924 рік – асистент, 1927 – старший асистент, 1930 – доцент хiрургiчної клiнiки Білоруського медичного інституту).
        О.Ю. Мангейм багато часу приділяв науковій роботі. В ті роки радянські хірурги займалися трансплантацією хрящової тканини. На 17-му з’їзді російських хірургів ( 1925) О.Ю. Мангейм і Б. Н. Ципкін висловили думку, що аутотрансплантация реберного хряща придатна для краніопластики і для пересадки в м’які тканини при ринопластиці, пластиці повік, вуха і трахеї.
        У 1929 р. відбувся 18-й Всеросійський   з’їзд хірургів. На ньому О.Ю. Мангейм з великим успіхом виступив з доповіддю  “Экспериментальный обезображивающий артрит”.
        Значне місце в лікувальній, науковій та педагогічній роботі професора Мангейма займали питання дитячої хірургії. У 1933 р. він написав один з кращих на той час підручник по цьому предмету – “Дзяцячая хірурія”, який пізніше був перекладений грузинською мовою.
        Його монографія “Патогенез, клініка і лікування лактаційного маститу” (1936 р.) стала узагальненням великої клінічної роботи і є актуальною  до сьогодняшного часу.
        У 1934 році Олександром Юхимовичем успішно виконана і захищена докторська дисертація за темою: “Материалы к изучению вопроса об  этиологии и патогенезе обезображивающих  артритов”.
        Після її захисту О.Ю. Мангейму присуджено вчений ступінь доктора медичних наук та він призначається завідувачем кафедри пропедевтичної хірургії Білоруського медичного інституту.
        Вже в ті роки професор О.Ю. Мангейм на підставі узагальнення клінічного матеріалу доводив необхідність відкриття спеціалізованих дитячих хірургічних відділень, випередивши тим самим створення педіатричного факультету у Білоруському державному медичному інституті.
        У одній зі своїх робіт він писав:
           “За 7 с половиною лет через 4-ю хирургическую клинику прошел большой контингент больных детей, требовавших хирургических вмешательств. Если считать, что по другим минским клиникам проходило также большое количество детей, то надо сделать заключение, что ежегодно количество детей, требующих стационарного хирургического лечения, составляет более 1000 человек. Сюда не входит большое количество амбулаторных больных.
           Количество это, несомненно, заслуживает того, чтобы хирургическую детскую помощь выделить отдельно. Специфические условия этой помощи, уход, питание этих детей требуют особых условий, которые трудно создать детям в наших общих хирургических учреждениях.
          Вопрос назрел и требует быстрого разрешения. Открытие педиатрического факультета в Медицинском институте, необходимость расширения баз для подготовки наших педиатрических кадров — является лишним мотивом, чтобы быстрее разрешить этот назревший вопрос. Белоруссия нуждается в стационаре детской хирургической помощи”.
         Ці слова були написані ним ще у 1940 році.
        Але війна, що почалася у 1941 році, змусила О.Ю. Мангейма полишити Мінськ і поїхати у Середню Азію.
         З 1941 по 1945 рр. професор О.Ю. Мангейм працює завідувачем кафедри хірургії Сталінабадського (Душанбінського) медичного інституту.
       У червні 1943 року кафедра була реорганізована.
        Цей крок був продиктований гострою необхідністю у підготовці лікарських кадрів для фронту і тилу. Олександр Юхимович зробив значний внесок у постановку і ведення педагогічної та лікувальної роботи.
        У ці роки розвиваються деякі види спеціалізованої хірургічної допомоги, зокрема пластики дефектів особи Філатовським стеблом, передньогрудна пластика стравоходу та інші питання грудної та абдомінальної хірургії.
        Одночасно Олександр Юхимович проводить велику консультативну роботу в евакогоспіталях.
        Аналізуючи матеріали і звіти лікарів евакогоспіталів, розгорнутих на території САВО, слід відзначити велику роботу, проведену під керівництвом Управлінь евакогоспіталю Наркомздрава п’яти союзних республік, ВЦРПС і їх головних спеціалістів з організації та надання лікувальної допомоги пораненим бійцям і командирам Червоної Армії.
         Слід зазначити, що, незважаючи на масову міграцію населення на територію Середньоазіатських республік країни, медичні працівники зуміли не допустити і запобігти епідемії інфекційних захворювань. Вони з радістю прийняли евакуйованих людей і дітей, зуміли зберегти їхнє здоров’я.
        Успіхам у лікуванні поранених і хворих воїнів у госпіталях військового округу сприяли спільна робота місцевих та прибулих в союзні республіки відомих діячів науки і практики охорони здоров’я – академіків, заслужених діячів науки, професорів, доцентів, науковців. Всі вони об’єдналися в єдиному патріотичному пориві, у прагненні найкращим чином організувати справу лікування поранених і хворих бійців і офіцерів.
      Прибулі медичні працівники були прийняті з великою теплотою і доброзичливістю. Їм було надано житло, робота, і створені всі, можливі з огляду військових часів, умови для їх плідної праці
       Місцеві і прибулі в Казахстан медики в роки війни всі свої наукові вишукування присвятили благородній справі лікування поранених і хворих воїнів. Вони збагатили науку і практику медицини значними відкриттями і винаходами , що не втратили свого значення і в мирний час.
        Широко відома чудова робота і великий її діапазон в евакогоспіталі, де начальником був військовий лікар 1-го рангу К.П. Аріхбаєв. Тут виключно плідно працювали такі великі фахівці, як професори Г.А. Рейнберг, О.Ю. Мангейм, висококваліфіковані лікарі – хірурги Красильщиков, Бухман.
        З самого початку цей госпіталь взяв курс на передову, активну відновну хірургію і цей принцип був поширений на всі галузі загальної військової травматології. Через госпіталь пройшло кілька десятків важких і складних випадків аневризм, які не дали не тільки жодного випадку змертвіння кінцівки, а й жодного ускладнення.
       Обширні торакопластики, закриття бронхіальних свищів, декортикації легень зроблені у великої групи поранених з важкими і застарілими вогнепальними емпіємами. І в цій численній групі важких хроніків багатьох вдалося повернути до праці.
       Дружною, згуртованою роботою всього колективу в міжгоспітальному змаганні Таджикистану, цей госпіталь вийшов на перше місце в республіці і йому було вручено перехідний Червоний Прапор Наркомздрава .
       Робота Олександра Юхимовича Мангейма у госпіталі була високо оцінена урядом Таджикистану. Йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки Таджицької РСР.
        У 1945 році О.Ю. Мангейм обирається завідувачем кафедри госпітальної хірургії Чернівецького медичного інституту, якою керує впродовж 10 років.     На звільненій Буковині він був одним із перших організаторів Обласного хірургічного товариства, головою якого його неодноразово обирали.
О.Ю. Мангейм у складі державної екзаменаційної комісії на перших випускних  іспитах
в Чернівецькому медичному інституті   (1946 р.)
        Професор О.Ю. Мангейм і очолюваний ним колектив лікарів, які за сумісництвом були викладачами кафедри (А.М. Пехович, Є.Ф. Флор, Д.А. Гульман і А.Ю. Юльгенсон) багато зробили для розширення клінічної бази, становлення навчального процесу та розвитку хірургії на Буковині. Закладена ними наукова тематика кафедри, яка ставала все більш різнобічною, включала також питання гнійної хірургії і  травматології.
        У наступні роки вчення про незапальні хронічні захворювання суглобів розроблялося і удосконалювалося. Великий внесок у його розвиток внесли видатні вітчизняні вчені: О.Ю. Мангейм, М.А. Вельямінов, М.М. Дітерікс, Д.Г.  Рохлін, С.А.  Рейнберг, Н.С. Косинська, І.Г. Лагунова та ін.
        До кінця 20-х років XX ст. були сформульовані основні положення етіопатогенезу деформуючого остеоартрозу, які не втратили своєї актуальності і до теперішнього часу.
        О.Ю. Мангейм і незалежно H. Assmann, підсумовуючи накопичені наукою відомості, виділили такі причини arthritis deformans: травма як результат інфекційного процесу, похилий вік, порушення конституції (механічна слабкість, тобто нестабільність суглоба, зниження імунітету, порушення обміну речовин, ендокринні порушення).
        У цей же час на кафедрі, керованій Олександром Юхимовичем, відкрився курс військово-польової хірургії.
 Коллектив кафедри провів велику роботу по вивченню виробничого травматизму в трикотажній і текстильній промисловості Чернівецької області.
( 3-й ряд, у центрі)
          За багато років своєї педагогічної діяльності професор О.Ю. Мангейм підготував велику кількість лікарів, хірургів, учених. Його лекції з величезною зацікавленістю відвідували як студенти, так і практичні лікарі.
        Під керівництвом професора О.Ю. Мангейма в Чернівецькому медичному інституті виконані і захищені 3 кандидатські (А.М. Пихович, Д.А. Гульман і Т.І. Носкова) і 1 докторська (В.В. Попов) дисертації.
        Ним опубліковано понад 50 наукових праць, у т.ч. 3 монографії, присвячені гнійній хірургії та патології дитячого віку, також навчальний посібник з дитячої хірургії.
        За багаторічну науково-педагогічну діяльність професор О.Ю. Мангейм нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і двома медалями,  званням «Заслужений діяч науки УРСР» (1945р.).
        В останні роки життя, прикований хворобою до ліжка, Олександр Юхимович до кінця своїх днів продовжував узагальнювати свій багаторічний досвід хірурга, працюючи над монографією “О дренаже в хирургии”.
        4 березня 1959 року у віці 67 років Олександр Юхимович Мангейм помер.
         На вул. І. Котляревського, буд. 9, у Чернівцях меморіальна дошка повідомляє: «У цьому будинку в 1948-1959 рр. проживав видатний хірург, завідувач кафедри Чернівецького медичного інституту професор Мангейм Олександр Юхимович».
Ион Деген. Портреты учителей
 
АЛЕКСАНДР ЕФИМОВИЧ МАНГЕЙМ
        Нa рaсстоянии километрa в нем можно было безошибочно рaспознaть стaрого врaчa, солидного, знaющего, доброжелaтельного, рaсполaгaющего к себе. О нем можно было скaзaть одним словом – обстоятельный. Внимaтельные глaзa с хитринкой. Интеллигентное слегкa полновaтое лицо. Неторопливые взвешенные движения. Спокойствие и устойчивость.
        Зaведующий кaфедрой госпитaльной хирургии профессор Мaнгейм был сaмым популярным врaчем в городе. Пaциенты его любили. Студенты о его лекциях говорили: “Блеск!”. Шутки, которые он ронял во время врaчебных обходов, в оперaционной, нa лекциях, рaсходились по городу, зaтем – по Союзу кaк aнекдоты и стaновились клaссикой.
Госпитaльную хирургию проходят нa пятом курсе. До лекций профессорa Мaнгеймa мне было еще дaлеко. Но однaжды студенту второго курсa повезло и я услышaл Алексaндрa Ефимовичa.
        В еврейском теaтре проходилa конференция зрителей. Зaл от пaртерa до гaлерки зaполнили зaвсегдaтaи теaтрa и просто любопытные. Нa сцене покорно во глaве с глaвным режиссером сидели aртисты и терпеливо выслушивaли мнения зрителей о спектaклях и о себе. Выступaвшие хвaлили и критиковaли.
        Все выступaвшие говорили нa идише. Только этим выступления отличaлись от стaндaртных официaльных словоизвержений советских грaждaн, произносивших речи. Вполне добропорядочнaя конференция. Привычнaя. Скучнaя.
Нa трибуну поднялся профессор Мaнгейм. Он внимaтельно посмотрел нa aртистов, сидевших нa сцене. Кaзaлось, сейчaс последует вопрос: “Нa что жaлуетесь?”. Но профессор чинно поклонился и повернулся лицом к публике. Зaл нaстороженно зaтих, приготовившись к необычному. И необычное нaчaлось.
        Уже через минуту рaскaты смехa сотрясaли сидевших нa сцене и в зaле. Профессор Мaнгейм не уступaл сaмым знaменитым пaродистaм. Едвa зaметный поворот головы, почти неуловимое движение корпусa, вырaзительный жест руки, и зaл узнaвaл не просто знaкомого aртистa, но aртистa в определенной роли.
        Идиш профессорa Мaнгеймa был литерaтурным и богатым. Но вдруг Алексaндр Михaйлович спускaлся с языковой высоты нa сленг местечковой улицы, и тогдa зaл покaтывaлся от хохотa, a нa сцене aртисты вытирaли слезы.
Вероятно, только рaди выступления профессорa Мaнгеймa стоило устроить конференцию зрителей.
Несомненно, он был выдaющимся aртистом, умевшим облечь сaмое серьезное содержaние в нaряд гротескa. Мы убедились в этом, слушaя его лекции нa двух последних семестрaх. Но еще до этого курсу предстaвилaсь возможность познaкомиться со стилем профессора Мaнгеймa.
        В  институте  состоялся  торжественный  вечер,   посвященный  тридцатой годовщине Советской армии.
 Это  было время свинцово-черное без просвета. Зловоние государственного антисемитизма  затопило  полуголодную  страну.  Все  еврейское  подвергалось злобному гонению, а в самом благоприятном случае – осмеянию.
 Александр  Михайлович  картавил.   Более  того.  Иногда  он,  умышленно утрируя, подчеркивал еврейский акцент.
 Не  знаю,  кому пришла  в  голову  идея заставить  профессора  Мангейма выступить на вечере с  рассказом  о  том, как  он был начальником санитарной службы в 25-й стрелковой дивизии, которой командовал Чапаев. Для большинства из   нас   Чапаев  был   легендарным  героем  гражданской  войны,   истинным коммунистом.  Мы  ведь были  воспитаны такими  кинофильмами,  как  “Чапаев”.
        Согласно  лучшим традициям  социалистического реализма героический  образ из кинофильма должен был оставаться светлым и непорочным.
         И вдруг Александр Ефимович, ловко применяя стандартный набор советского официального словоблудия, нигде и ни в чем не выходя из рамок, установленных коммунистической пропагандой,  только  интонацией и лукавой  улыбкой показал нам пьянчугу-рубаку,  которому  нельзя  было доверить командование  взводом, куда  уж там – дивизией.  Кульминацией  выступления был рассказ  о  том, как Чапаев приказал Мангейму в течение  одной  ночи  развернуть госпиталь на сто коек.
         – Было это в Оренбургских степях. Госпиталь на сто коек… Вы понимаете, чему подобен этот  приказ?  Скажем,  приказу – сегодня ночью  на Театральной площади силами  профессорского состава  института воздвигнуть Эйфелеву башню заодно с Триумфальной аркой. Я  попытался  объяснить  это Василию Ивановичу, разумеется, в более доступной форме. Так  он, затопав  хромовыми сапогами  и сорвавшись  на фальцет,  закричал:  “Если  ты,  жидовская морда, к  утру  не развернешь  госпиталь  на  сто  коек,  я тебя  пущу  в  расход!”.
        Не  желая шокировать  аудиторию,  особенно ее  лучшую половину, я  упустил  вариации в стиле рококо, которыми была  украшена эта фраза.  – И что вы думаете?  –  на лице  Мангейма  засияла  улыбка, которую  следовало  бы  запатентовать,  – я развернул  госпиталь на сто коек.  Вы  спросите, как мне удалось  в  течение одной ночи соорудить на Театральной площади  Эйфелеву  башню?  Очень  просто.  Я  воткнул  в  землю  четыре деревянных жерди, связал их вверху веревкой и убедил  их в том, что вот оно – требуемое  вами сооружение. Но можете мне поверить –  госпиталь был ничуть не хуже… скажем, штаба нашей  славной  25-й стрелковой дивизии. Вы знаете, моим методом очень многие не пренебрегают и в настоящее время.
        Мы  смеялись от души.  Нам  очень  понравилось  выступление  профессора Мангейма. В ту пору ортодоксальный коммунист, я не подумал о том, что сейчас публично осмеивалась одна из икон в советском иконостасе. И не только икона.
        Профессору Мангейму сошло с рук выступление на торжественном вечере. То ли потому, что это был добродушно-снисходительный рассказ старого чудака, то ли потому, что в ту пору  профессор Мангейм лечил знатную особу,  страдающую геморроем. А  знатный геморрой, как известно, нельзя  оставлять без опытного врача.
        Уже  потом, слушая  лекции  по  госпитальной  хирургии,  я  понял,  как профессору  Мангейму  удавалось,   казалось,  одним   словом  в   нормальной верноподданной  фразе  разрушить ходульные  представления,  вбиваемые в  нас советской пропагандой, и показать вещь или явление в их истинном виде.
        – В ту  пору, – рассказывал Александр Михайлович  во время  лекции, – я учился на медицинском факультете Сорбонны.  В  России, как вы понимаете, для меня  не  нашли  университета  с  достаточно  широкой  дверью. Я  был бедным студентом,  поэтому сначала  я  зарабатывал на  жизнь  и  обучение,  работая стеклодувом, а потом  стал санитаром и фельдшером  в еврейской больнице. Это была такая клоака! – профессор сделал небольшую паузу, слегка кивнул головой  в сторону двери и добавил: – Как эта.
        Сто  пятьдесят  студентов потока, мы  не  видели  больниц,  значительно отличавшихся  от той,  в которой  находилась  клиника  кафедры  госпитальной хирургии. Для нас это была  норма, естественное состояние. И вдруг два слова “как эта” на мгновение приоткрыли завесу, и до нашего сознания дошло, что  в мире есть больницы, в сравнении с которыми обычная советская  больница всего лишь клоака.
        Еврейская тема постоянно присутствовала в его неосторожных шутках. Даже говоря  о Сорбонне,  он не  преминул  заметить,  что  в  России  не  нашлось университета для еврея.
        Однажды,  демонстрируя  больного  во  время лекции, Александр  Ефимович докладывал аудитории, что он обнаруживает по ходу клинического обследования.
        Профессор снял стетоскоп с груди больного:
        –  Так.  Тоны приглушены.  Акцент  второго тона  на аорте. –  Александр Ефимович задумчиво посмотрел на больного и, словно в аудитории не было ста пятидесяти  студентов, тихо добавил:  –  Еврейский акцент  второго  тона  на аорте. Последовал  взрыв хохота. Только потом я подумал, что шутка  была очень грустной.
        Вместе  с  однокурсниками  я  присутствовал  при  рождении   очередного анекдота, ставшего классическим.
Врач   клиники   спросил  Александра   Ефимовича,   может  ли  получить инвалидность больной, выписывавшийся домой после довольно  сложной операции.
        В Советском Союзе существуют три группы инвалидности. Профессор посмотрел на титульный лист истории болезни и ответил:
        –  Кроме имеющейся  у  него  пятой группы  инвалидности, другой  он  не получит. Речь шла о пятой графе в паспорте с записью “еврей”.
        Однажды  группа студентов  наблюдала  операцию. В затянувшейся  тишине, нарушаемой только звоном инструментов, прозвучал вздох ассистента. Александр Ефимович  поднял голову,  посмотрел на врача поверх очков  и  очень серьезно произнес:
         – Перестаньте говорить о политике.
         Так родился еще один анекдот.
         В  день  реабилитации “врачей-отравителей”  Александр Михайлович увидел своего доцента у  входа в административный корпус института.  Доцент  Попов, тот  самый “благородный” доцент, которого  перевели на кафедру  госпитальной хирургии после того, как из тюрьмы освободили профессора Цитрицкого, пытался спрятаться  в  толпе  студентов,  стоявших на  тротуаре  и  на  мостовой.  С противоположного тротуара Александр Ефимович закричал:
          –  Владимир  Васильевич,  вы  уже  можете пожать  мою  руку.  Партия  и правительство установили, что у меня нет сифилиса.
         Эта глава  превратилась  бы  в сборник анекдотов, если  бы  я продолжил цитировать шутки Александра Ефимовича,  которые  он ронял  походя, мгновенно реагируя на конкретную ситуацию.
          Лекции  профессора  Мангейма  были  зрелищем. Много  раз  во время  этих лекций я вспоминал выступление Александра  Ефимовича на конференции зрителей в  еврейском театре. Первый чac лекции действительно был представлением. Но каким! На кушетке сидел или  лежал больной, страдавший заболеванием, которое было  темой лекции.  Я  не  могу понять,  каким  образом  профессор  находил пациентов, беседуя  с которыми он  мог  привести в восторг  самых изысканных ценителей комедии.  Профессор, как любой врач,  спокойно собирал у  больного анамнез,  обычный  опрос  пациента,  а   студенты  покатывались  от  хохота.
         Профессор   осматривал  демонстрируемого,  комментируя  свои  действия   или докладывая о находках, а студенты изнемогали от смеха.
         Второй час  лекции был обстоятельным академичным разбором того, что  мы увидели во  время “представления”.  Здесь уже не было  времени не только для шуток, даже для улыбки. Уйму знаний передавал нам профессор.
         Спустя много лет  мои коллеги, очень знающие и опытные хирурги,  нередко удивлялись, откуда я знаю какой-нибудь нигде не описанный симптом или редкую патологию, диагностика которой представляет немалые трудности.
         Однажды  самолюбие  одного отличного профессора-хирурга  было  ущемлено, когда очень  простым приемом, я,  в ту пору молодой врач, к тому  же ортопед,  а не полостной хирург, отдифференцировал у него одно заболевание от другого.
         –  Откуда вам известен  такой способ  дифференциальной  диагностики?  –
спросил он.
          Я  рассказал  о   лекциях  Александра  Ефимовича   Мангейма,   о  массе информации,  которую профессор облекал в  форму комического представления, о том, как эти представления прочно закрепились в нашей памяти.
          Александр   Ефимович   был   единственным   профессором   в  институте,
удостоенным звания заслуженного деятеля науки. Это звание было присвоено ему еще  до  войны. Репутация  его  как  врача была  безупречной. Но…  он  был “жидовской  мордой”.  В отличие  от легендарного комдива  Василия  Ивановича Чапаева, новый ректор института не кричал и не топал  хромовыми сапогами. То ли потому, что ректор все-таки не  был  легендарным комбригом, то ли потому, что он не носил хромовых сапог. Он не топал… Он очень  корректно руководил ученым  советом, который должен был проштамповать готовое решение освободить профессора Мангейма от должности заведующего кафедрой госпитальной хирургии.
           В пору,  когда в Москве  готовился  процесс над “врачами-отравителями”, когда  весь  советский  народ  единогласно  требовал повесить  этих  агентов сионизма   и   американского  империализма,   действия   ректора   института представлялись несомненно  гуманными.  Более того,  предложение о  снятии  с работы профессора Мангейма исходило не от ректора, а от заведующего кафедрой марксизма-ленинизма доцента Малого.
         Еще  на первом  курсе  в моем  карманном альбомчике  под карикатурой на доцента Малого была запись:
     Его умишка не хватит мышке,
     А в институте самовластный кесарь.
     Доцент наш Малый – дурак немалый,
     Но Малый тот без малого профессор.
         Эта   эпиграмма  нуждалась   в  нескольких  поправочных  коэффициентах.
Во-первых, только что демобилизовавшийся офицер-коммунист  квалифицировал личность, заведующую кафедрой Марксизма-Ленинизма, самого передового, самого светлого учения в  мире. Во-вторых,  начинающий студент обычно  видит своего преподавателя, тем  более заведующего кафедрой в  этаком ореоле,  считая его личностью высшего порядка. Какой  же личностью должен был быть доцент Малый, чтобы начинающий студент сочинил о нем подобную эпиграмму?
         Доцент  Малый,  невежда  и  ничтожество,  на  заседании ученого  совета предложил  освободить профессора Мангейма от заведования кафедрой,  так  как ему коммунистическая партия не может доверить воспитание медицинских кадров.
     Члены  ученого совета  молчали.  Даже те, которые отлично понимали, что сейчас совершается беззаконие. Но ведь Малый выступил  от имени  партии. Кто же мог набраться смелости и возразить?  Да еще в такое  время. Малый оглядел членов ученого совета и изрек:
     – Увольнение Мангейма это вопрос принципиальный.
     – Совершенно  верно. Это вопрос препуциальный,  – в  напряженной тишине прозвучал  насмешливый голос профессора Мангейма.  Порядочные  члены ученого совета посмели рассмеяться. Остальные испугано  спрятали улыбку.  Малый тоже самодовольно  улыбнулся. Еще бы! Его твердое  выступление сбило с  ног этого несокрушимого жида, растерянно перепутавшего слово “принципиальный”.  А  еще интеллигент!
        Малый не владел даже русским языком, как и  своим  родным, украинским.
Где уж ему было знать латинский термин препуциум – крайняя плоть.
         У  еврея Мангейма действительно обрезали препуциум. Это не помешало ему стать выдающимся врачом вопреки  антисемитским  законам  Российской империи. Правда, для этого ему пришлось уехать из России во Францию, в  которой могло возникнуть дело Дрейфуса, в  которой никогда не исчезал вирус антисемитизма, но  в которой еврею не запрещалось окончить Сорбонну.  Отсутствие препуциум не  помешало  Мангейму  стать  профессором,  воспитавшим несколько поколений врачей. Очень многие из них сохранили благодарность своему учителю.
         Но при власти Малых, да еще на  российской почве, препуциальный  вопрос оказался решающим фактором. Александра Ефимовича Мангейма уволили с работы.
        1986 г.
Монографії, підручники, навчальні посібники
1. Мангейм А.Е. Материалы к изучению вопроса об этиологии и патогенезе обезображивающего артрита (экспериментальное исследование) / А.Е. Мангейм. — Минск, 1929. – 121 с.
2. Мангейм А.Е. Дзіцячая хірургія : учебник для врачей и студентов / А.Е.Мангейм. — Минск, 1933. – 214 с.
3. Мангейм А.Е. Патогенез, клиника и лечение лактационного мастита (1936)
Статті
1. Мангейм А. Е. Роль суставных барьерных слоев в основных гистопатофизиологических реакциях сустава / А. Е. Мангейм, М. А.  Хургина // Клиническая медицина. –  1935. – № 3. – С. 56-57.
2. Мангейм А.Е. Спорные вопросы травматического остеомиелита после огнестрельного ранения /А.Е. Мангейм // Эвакогоспитали Наркомздрава Таджикской ССР: сборник работ. – Сталинабад, 1949. – С. 27-35.
3. Мангейм А.Е. О некоторых дополнительных методах лечения тяжело раненых с огнестрельными повреждениями трубчатых костей /А.Е. Мангейм, И.А. Зворыкин // Ученые записки Черновицкого медицинского института. – Черновцы, 1949. – Т.1, вып.2
4. Мангейм А.Е. Наш опыт лечения воспалительных заболеваний желчных путей / А.Е. Мангейм, А.М. Пехович // Научная сессия Черновицкого медицинского института, посвященная 10-летию существования института (1944-1954): тезисы докладов. – К., 1954. – С. 17.
5. Мангейм А.Е. Острая кишечная непроходимость по материалам госпитальной хирургической клиники Черновицкого медицинского института /А.Е. Мангейм, В.С.  Родионова // Научная сессия Черновицкого медицинского института, посвященная 10-летию существования института (1944-1954): тезисы докладов. – К., 1954. – С. 24.
6. Мангейм А.Е. Функциональный этап некоторых заболеваний органов брюшной полости / А.Е.Мангейм // Научная сессия Черновицкого медицинского института, посвященная 10-летию существования института (1944-1954): тезисы докладов. – К., 1954. – С.5.
7. Травматизм на фабриках Черновицкого текстильного комбината и его профилактика /А.Е. Мангейм, А.В. Ага, А.М. Пехович [и др.] // Итоговая научная сессия Украинского научно-исследовательского институту ортопедии и травматологии: авторефераты докладов. – К., 1956. – С. 21-22.
Публікації про професора О.Ю. Мангейма:
 
1. Буковинська державна медична академія: становлення, здобутки, перспективи розвитку ( до 60-ліття  від дня                    заснування) /В.П. Пішак, М.Ю. Коломоєць, І.Й. Сидорчук  [та ін.] – Чернівці: БДМА, 2004. – С. 12-13, 131-132.
2. Деген Ион. Портреты учителей / Деген Ион. — Тель-Авив, 1992.
3. Каримова М. У. Вклад медиков Таджикистана в лечение раненных и больных в годы Великой отечественной войны /              М. У.  Каримова // Вестник Таджикского государственного университета бизнеса, права и политики.- 2014. – Вып. 2              (58). – С. 171.
4. Мацеевич И. 110 лет со дня рождения Александра Ефимовича Мангейма / И. Мацевич // Детская хирургия. – 2002. –
        № 4. – С. 95-96.
5. Сторінки історії Чернівецького медичного інституту /[за ред. В.П. Пішака.] – Чернівці: ЧМІ, 1994. – С. 15.
6. Сторінки історії: біографічний довідник завідувачів кафедр та професорів Буковинської державної медичної                      академії (1944-1998) / [за ред. В.П. Пішака]. – Чернівці: БДМА, 1999. –  С. 104.
Print Friendly, PDF & Email