Сто мов було у Чернівцях,
Різноманітних мов!
Світами розбрелись вони –
І не зберуться знов.
Сто мов було у Чернівцях!
І дивувався світ,
Як турка ранком через пліт
Вітав румун – сусід.
А Вавілону ті сто мов
На користь не пішли –
До неба башту збудувать
Народи не змогли.
Не знали ж бо народи ті,
Що мов не треба вчить –
Лиш до сусіда посміхнись,
А мов життя навчить!
Відкриту простягни долонь,
Беззбройність покажи,
А мову зрозуміє він,
Якою не скажи!
Сто мов жили у Чернівцях,
Різноманітних мов.
На жаль, світами розбрелись,
Їх не повернеш знов…
—

″С любимыми не расставайтесь,
Корнями прорастайте в них,
И каждый раз навек прощайтесь,
Когда уходите на миг…″

Як долі дарунок, як Божая милість,
Поїхать за щастям була в них можливість.
Місця були поруч і поруч серця,
Їм думалось – щастю не буде кінця.
Від голосу злого, обставин недобрих
На мить, так здавалось, вони розлучились…
Та зглянулась доля, і знову зустрілись.
Ті самії очі на нього дивились
А гарна голівка ще краща зробилась –
Вона, як фатою, сніжинками вкрилась.
Того він не бачив, коли вони впали.
Легким поцілунком до них доторкнувся,
Хоч розум був проти, та серце благало.
Обох їх збентежив той пізній цілунок,
Серця їх наповнив минулого трунок. …
Та відстань була довжиною в життя,
У нього, на жаль, не бува вороття…
—

Почув недавно афоризм,
Він був , як голос з неба –
Що своє щастя будувать
За свій рахунок треба!
Багатства хочеш?
То працюй!
А не щоб хтось за тебе –
Своє багатство здобувать
За свій рахунок треба!
Тож засукаймо рукава
Бо не впаде із неба!
Життя щасливе будувать
За свій рахунок треба!

—

У фільмах часто чуєм – ай лав ю,
З тобою ми про це не розмовляли,
Та мрії, радість і біду свою,
Я ніс тобі, як справи дозволяли.
Ти вчив мене пиляти і стругать,
І хробака як вірно наживляти,
У кузні дозволяв міхи качать,
Багаття на рибалці розкладати.
За помилки мені не дорікав,
Разом ми їх з тобою виправляли,
Ти хист учителя, мабуть, від Бога мав
Всі учні і колеги так казали.
І коли снишся, то завжди живий,
Ніколи у труні ти не наснився,
Ти батьком був, учителем моїм,
І другом назавжди моїм лишився.

—

І пісні його візьмем собі на спомин,
хай живуть, як рідні, поміж нас…

Не визнають пророків у вітчизні.
Та сонце хмари геть не помічає.
Невизнання причини дуже різні,
Та найчастіше заздрість душу крає.
Вона, як хмара, очі застеляє,
Одного ж бо не можуть зрозуміти,
Що їх нема, а Івасюк співає,
Не можна сонця злістю затулити.
Не відали нещасні, що творили,
Як ніжну душу рвали, наче круки,
Їм вічність вибачить, і щоб не говорили,
Лишив Володя після себе звуки.
Він гарно їх складав і нарікав піснями,
Талантом окриляв і випускав у світ.
Живуть оті пісні, літають поміж нами,
Живого його серця, душі його привіт.
—

То неправда, що то дурень
Думку має й багатіє
– Думка, то взірець надії,
Лиш розумний думать вміє.
Думка – то посланець серця,
Розуму людського мова,
Як на думку не спромігся
– Гарного не мовиш слова!
Всі ми любим мандрувати,
Та не завжди вистачає
Грошей, часу і натхнення
Нас у подорож зібрати.
Але думка, пташка-думка
Може крилами змахнути
І цим змахом наше серце
І життя перевернути.
З кожним трапитися може,
Це у кожного буває,
Що у мандри пташку – думку
Він літати відпускає.
Ось летить вона високо,
В небі крилами хитає,
Нашу неньку – Україну
З піднебесся озирає.
Ось село моє – Оринін.
В нім дитинство промайнуло.
На коня там сів я вперше,
На ставку я ставив верші,
В ем-те-есівській ковальні,
Ще невмілими руками,
Я кував поробки перші.
Міг годинами дивитись,
Як старі майстри працюють,
І над лемехом зігнутим
Геть, як лікарі, мудрують.
Те розжарене залізо
Втаврувалось в мою пам ‘ять
І зірки, що вилітали
Із-під молота важкого,
Так і світять, не згасають… …
Пролітає думка далі –
Ось і Кам’янець високий!
Це ж його фортецю грізну
Від турецької навали
Благородний пан Скшетуський
І стрімкий Володиєвський
Своїм серцем захищали!
А у цім старім будинку
В п’ятдесят дев’ятім році
Медицину вчить зібрались
Шістдесят дівчат і хлопців.
Рідним вчителям лишили
Ми любов свою дитячу.
Це про нас сказав Шевченко
– “Як згадаю, то заплачу!”
Але плакать не годиться,
Думку подорож втомила,
Вона трохи відпочила
І додому полетіла.
—

Як прокинешся, подумай,
Чи можливо щастя мати,
Чи щасливий ти на світі,
Намагайся відгадати.
Може, щастя – твоя мати,
Що за тебе потерпає
І яка одна на світі
Любить, терпить і прощає?
Може, щастя – купа грошей,
І можливість все купити?
Ти не вір у це – лиш заздрість
Грішми можна заробити!
Може, щастя – це здоров’я,
Діти, злагода в родині?
Гарне слово, десь почуте,
І крізь хмари небо синє?
Може, щастя – чужі землі,
Що загарбав ти війною?
Ні, бо сироти і вдови,
Вічно йтимуть за тобою!
Може, щастя – відчувати,
Що приносиш людям радість,
Знати, що комусь потрібне
Твоє тепле, дружне слово?
Аби хтось чекав на тебе,
Щоб і ти чекав на нього?
Може, щастя – на роботу,
Як на свято, поспішати
І причину гарну мати,
Щоб, вертаючись додому,
На годинник поглядати?
Кожен має своє щастя,
Ти, як всі, під Богом ходиш.
Не роби когось нещасним –
Цим уже багато зробиш!
—

Що є слово?
Хтось то знає?
Зле, розумне або грізне
Слово сказане буває.
Хтось від лагідного слова
Нову силу відчуває!
Той лихе забуть не може,
Жить не хоче – й так буває…
Словом можна осудитись,
І покаятись ним можна.
Поспіши, якщо ти винен,
Дорога секунда кожна!
Одного воно лікує,
Іншого убити може.
Якщо гарних слів не знаєш,
То мовчи – твоя мовчазність
На розумність буде схожа.
Не сорока ж ти на плоті
Щоб строчить підряд усе!
Слово, що лишилось в роті,
Шкоди вже не принесе!
—

Якщо біда, всі просять Бога,
Та є одна пересторога –
Чим менше ми у Нього вірим,
Тим хочем більшого від Нього.
Це ще нічого, як бабуся
В Його ім’я копійку просить,
А той же молить за мільйони,
Чи тих, що є – йому не досить?
Кому молились хрестоносці,
Як тисячі людей вбивали?
Казали, Бог на їхнім боці –
Та чи вони про Нього знали?
Конфесій повно і релігій,
І кожне на своє звертає!
Та всі забули –
Бог єдиний!
Хто в нім живе,
Той віру має!
—

Хоч багато старість знає,
Її не питають.
І хоч немічна, та мало
Їй допомагають.
Молодий не хоче знати,
Що старість прискоче,
І питати на те згоди
Вона не захоче.
І не так старому сумно,
Що роки майнули,
Гірко, що людські бажання
Прихопить забули.
Молода ж душа у нього
В старій оболонці,
Та примушують хвороби
Кості гріть на сонці.
Лиш одна зловтішна думка
Душу звеселяє,
Що ота триклята старість
Один раз буває!
—

Як хтось упав, того не вчи ходить,

Його ти рівноваги не навчай,

І вірних кроків не учи робить,

Лиш руку допомоги дай.

—

Колись сказав
Художник знаменитий,
Що в кожному камінні грані є –
Лиш знімеш лишнє вмілою рукою,
То кожна грань, як сонце, в око б’є…
Життя давно вже лишнє познімало,
Років же додало взамін того…
А що художник?
Ми вже і не знаєм,
Чи гудить нам, а чи хвалить його.
Як мудрі не були – то молодість буяла,
Як грані є – то юність не згадать.
А може так –
Розумним бути в міру,
Та юності не забувать!
—

В. Висоцький

Синку, знай,
Що усі люди,
Як листи дзеркальні –
Любиш лаяться, готуйся
Сварки чуть брутальні.
Забагнеться в когось плюнуть,
Приготуй хустинку,
Бо опльований ти будеш
У секунду, синку.
До людей ти посміхайся,
Даруй компліменти,
І повернуться до тебе
Радості моменти!
—

Когда мы с четверенек встали,
Себя мы «сапиенс» назвали.
Приобрели мы воспитанье,
Закон, присягу, кодекс, наказанье.
По правилам мы ходим на работу,
Жуем диету, вовремя встаем,
Но славить человека неохота,
Уж много человеческого в нем.
Жестокость человека не осудим,
В нем наше «хомо» защитить хотим,
До хрипоты доказывать мы будем –
Инстинкты зверя овладели им!
Но нету у животных «македонских»,
И нет у них убийц глобальных.
Ну, а у нас, коль трупов миллионы,
Воителей мы славим гениальных.
Животных по частям мы любим,
На статуэтки бивни рубим,
И ради килограмма амбры
Китов мы тысячами губим.
Нужны нам срочно для леченья
Плавник акулы, рог от носорога,
Питона сердце…
Не боимся Бога!
Мы званье «человек разумный»
Себе присвоили навек.
Но коль зверье кошмары видит,
Кошмар для них страшнейший –
Человек!
—

Шальную пулю рок подбросил,
Ей не хотелось убивать.
Так гадости мы произносим,
Когда нам нечего сказать.
Шальная пуля прилетела
Не убивать, а просто так,
Случайно залетела в тело,
А дальше все пошло не так.
И песнь последнюю пропела,
Пробила дырку в теле том,
Душа навстречу улетела,
Навек покинула свой дом.
И все случайно получилось,
Не ожидал того никто,
Но что-то в пуле не сложилось,
А человек уже ничто.
Предельно будем осторожны,
Чтоб не поранить никого,
Ведь языком убить возможно.
Совсем не ведая того.
—

Неважно то,
Что соловьи
Для нас весною
Петь не будут,
А грустно то,
Друзья мои,
Коль нас живущие
Забудут.
Пока нас помнят,
Мы живем!
Коль вспомнят
Дети нас и внуки,
То жизнь не кончится
На том,
Что отгремят
Оркестра звуки.
Во сне мы будем
Приходить,
Давать советы,
Если спросят.
Не будем их
Журить, корить,
Им слезы вытрем,
Коль попросят.
Но это после…
А сейчас
Хочу Островского напомнить,
Чтоб всем, живущим
После нас,
Хотелось нас
Любить и помнить.
—

Я від колеги молодого
Почув здивоване питання:
– Чого ви знаєте такого,
Що у вас легке спілкування?
Чим ви „берете” пацієнта,
Що він вам душу відкриває,
Як відчуваєте моменти,
Що грань між душами зникає?
Які слова коли казати,
Які старим, які малечі,
Чи по руці його плескати,
А чи потримати за плечі?
І як ото все точно вивчить,
І як всього не забувати,
Які поради всім давати,
Відкритим буть, чи дипломатом?
І хоч складним, було питання,
Не було в нім чогось важкого.
Просте його розшифрування
Я мав для хлопця молодого.
Слова складались ті роками
Їх повторити не боюся.
Сказав я: «Думай, що лікуєш,
Ти матір, батька чи бабусю.
Тож хай в житті веде тобою,
Що ніби рідних ти лікуєш.
Прийде усе само собою,
І ти словами не сфальшуєш “. …
І от колезі молодому
Цей досвід хочу передати.
Нехай щастить йому у всьому,
Хай дасть усім, що може дати.
—

Переповнений автобус,
Двері з грюком зачинились.
Нас стиснуло дуже міцно,
Всі ми рідними зробились.
Поруч сива стоїть бабця,
В думці водія вітає,
Бо, як тисне він на гальма,
То вона, як пух, літає.
Кажу хлопцю, що навпроти,
Сам не хоче встать, нізащо,
Місцем поступись бабусі!
І почув неждане:
– Нащо?
Як йому це пояснити,
Яким словом розказати?
Нащо матері дзвонити,
І старому місце дати.
Нащо не хотіть чужого,
Не брехать і не вбивати.
Неможливо все це хлопцю
За хвилину розказати.
Треба це було казати,
Як вміщався на долонях
І за матір’ю тягнувся,
Як за сонцем тягне сонях
…А бабуся?
Троє встали,
Аби місце бабці дати.
Люди ж бо у нас хороші,
Треба це лиш нагадати.
—

Сестра ! гукають всі, сестричка!
Як попадає хтось в біду.
Така родинна, гарна звичка
Ведеться у слов’ян в роду.
Душі всі рідної шукають,
Щоб хтось у скруті допоміг,
На слово тепле бо чекають,
Щоб посміхнувся хтось до них.
Сестрички теплі руки вправно,
Ваш страх і болі відведуть.
Як важко і напрочуд гарно
Сестрою милосердя буть!
—