Буковинський Державний Медичний Університет

БІБЛІОТЕКА

Вдосконалюємося для вас!
Вгору

Поезія студентів БДМУ

Шановні студенти!

 

Чекаємо на Ваші вірші на  сайті нашої бібліотеки!

Просимо надсилати їх в електронному варіанті  за ел. адресою: medlib@bsmu.edu.ua


Краснова Таїсія Володимирівна
6 курс, 1 група «Педіатрія»
 
«Старому собі»
Я не той, ким я був двадцять років тому
Я грубіший, старіший, сумніший.
Не рахую зірок, не питаю «чому»,
І, це точно, не щасливіший.
 
Я не той, ким я був. Я завжди рахував,
Що з роками стаю я все кращим.
Лиш з часом на думці себе я спіймав –
Що сумую, за тим, хто був раньше.
 
Розумніший, важливий, потрібний усім
Владний, сильний, злегка обережний,
Ким я був? Безголовий, лихий, та утім
Веселіший і надто бентежний!
 
Скільки мрії, можливостей, часу я мав!
Та потроху поринув в печалі.
Колись я питання собі задавав
А що же зі мной буде далі?
 
І ось я у «далі», тепер, там, де є
І там, де хотів тоді бути.
Аж раптом згадав, ким я бачив себе!
Таким! Лиш зстарілися руки.
 
Сумую… Не той я. І майже зотлів.
Життя як строка за строкою!
І тут юний голос мені відповів
«Привіт, я пишаюсь тобою!..»
 
 
«Плани»
Знаєш, я буду лічити зорі
І відчувати тепло руки
Буду шукати скарби у морі
Торити свої стежки
 
Чом не шукаю скарби у морі?
Стежки мої чужі
 
Буду з вершин я вуалі знімати,
Буду вдихати сирий туман
Піду в печери смарагди збирати
І віддавати лісам
 
Не вистачає лісам смарагду
Золота нашим полям
 
Буду тримати мотузку сильно
Дні рахуватиму серед скал
Діти мої будуть дихати вільно
Візьмуть у мене штурвал
 
Тільки сама я не дихаю вільно
З кожного кроку – привал
 
Буде роса вуста цілувати
Будуть вітра заплітати нас
А я ніколи не кину співати
І цінуватиму час
 
Тільки чомусь я все рідше співаю,
Час протікає повз нас
 
І ось коли погрубішаю станом
Зморшки покриють моє лице
Плани залишаться тільки планом
Будні поглинуть мене
 
Планам не дам залишитися планом
Будні не вкриють мене
Будні не вкрадуть мене
 
«Подих теплоти»
Сніг. в моїй душі, з ним жити холодно мені. Такі часи.
Вічна зима – поганий знак, навколо всі, кажуть дивак. А я до снігу звик.
 
І подих теплоти увірветься до зими
Розтопить сніг, вода напоїть полонини й ліса
 
Рік. пройшов чи два, коли почув одні слова. Старі слова.
Сказав мудрець, і строки ці осіли у моїй душі. Осіли на сніги.
 
І подих теплоти увірветься до зими
Розтопить сніг, вода напоїть полонини й ліса.
 
Дім мене чекав.
А я блукав, де мав би бути я не знав.
І ось здобутки несучи, знайшов я дім,
дістав ключі.
Я в серці їх ховав.
 
І подих теплоти ніжно торкнувся зими
Розтанув сніг, струмки напоїли замерзлі ліси.
 
 
Степанян Дарина Володимирівна
6 курс, 10 група «Лікувальна справа»
 
Побудь сама собі кумиром.
Ти заслужила. Ти пережила
Таке, що не відпустиш з миром.
Пробач себе – зробила, що змогла.
 
Якщо стрибати вище голови,
Тоді своєї, і тоді – найвище.
Тримай сердечко серед кропиви,
Не дай забрати дар на кладовище.
 
Ніхто не знає – краще як тобі,
Не вір і не надійся на “експертів”,
Відстоюй думку в кожній боротьбі,
А хочеш – заступись за інтровертів.
 
І будь щаслива, це ж-бо головне,
Послухай інших, а зроби, як хочеш.
Нехай, що дієш, хтось і не збагне,
Та справжністю себе не опорочиш.
 
А люди одягають плащ із гніву,
Бо від образ і страху їм дощить,
Шукають сховок, ідучи наліво,

Бо дім їх недоглянутий тріщить.

У тіні зір живуть, ні, виживають,
Не прагнучи складати щось нове,
І кісточку до кісточки складають,
Надіючись що коник оживе.
 
А люди попрікають все на світі,
І навіть те, чого в ньому нема.
Так мало душ, що кимось, та зігріті!
Одна на тисячу – що гріє всіх сама.
 
А люди набирали силу в злості,
Та потім віддавали їй процент:
Коли ніхто не ходить більше в гості,
Депресія знаходить свій момент.

 

А ми всі – люди, не святі ні року;
Не змінює насправді цього те,
Що молишся і спиш з якогось боку,
І чи в корзині яблуко – “святе”.
 
І люди знають, і ховають погляд,
Мовчати просять і терпіти біль, –
Колись їх рани теж просили догляд,
Колись їм теж насипали там сіль.
 
І між людьми росли незримі стіни
Збудовані на сльозах і серцях…
Тому, мабуть, шукають “половини”,
За кліткою грудей – самотній птах.
 
Та є ще ті, у кого птах співає,
Пробуджують свій очисний вогонь,
Хто кола ці безстрашно сам ламає,
Не стоячи у бідах осторонь.
 
Хто гріє руки, заживляє рани,
Що плащ для інших – їм холодний сніг,
Їм тепло і без гніву, і без драми,
Вони нікому не схиляються до ніг.
 
Така людина – наче промінь світла,
Чи місячна дорога уночі.
Вона у кожному колись була розквітла,
Та в когось – знищив демон на плечі.

 

Дай дихати, дай їй літати вільно!
Перед вогнем відступить хижий звір;
Розумна чесність – теж, насправді, с(т)ильно,
Ти зможеш все, – лиш спробуй і повір.

 
Я жінка, і я граю різні ролі.
Та вір, у мене справжні почуття;
І часом в шкарлупі ховаю болі,
А панцир цей латаю все життя.
 
І не завждИ зізнаюсь, що на думці,
Не все собі дозволю… І тобі…
Зламавшись навіть, рівно йду “по струнці”,
Зберігши тихо смак твій на губі.
 
Дозволь мені любити лиш здалека,
Щоб дотик тільки голосом – думок;
Як для місяцевклонних свята Мекка, –
Цілющий так кохання наш струмок

Гук  Лілія Андріївна

6 курс, “Педіатрія” група № 2
 
«Його пташка»
 
Щебече пташка під його вікном.А він сидить занурившись у книгу.Життя розбавлене одним мрійливим сном.Забравши в нього не одну годину.
 
Щебече пташка, день новий настав.
Він все ще у думках сюжет малює.
Реальність на уяву поміняв.
І лиш вона . І тільки з нею буде.
 
І знову день і книжка й тишина.
Та він не тут ,а десь далеко знову.
В своєму світі, де щодня весна.
Щебече пташка лиш йому одному.
 
 «Останній лист»
Коли в душі погаснуть всі вогні,
А сонце більш не з’явиться в світанки,
Тоді  листа напише він  вночі.
Крізь призму двотижневої мовчанки.
 
Понура осінь, вулиці у листі…
Тріпочуть крила в сивих небесах.
Гуляє вітер в золотім намисті.
По вже ,роками втомлених містах.
 
А він сидить, колише ручку в пальцях.
На аркуші паперу пустота.
Душа немов на дерев’яних п’яльцях
Але жива душа його жива.
 
Стемніло в хаті , вийшов місяць вповні.
Блукають душі помежи зірок.
Горить ліхтар на місячній дорозі,
Яка давно вже стерлась до дірок.
 
А він сидить і пише, пише ,пише.
Слова течуть,без впину ,без кінця.
Цей лист останній ,він для неї вишле
І в спокої піде у небуття.
«Про тих, хто пішов»
Так багато лишилось спогадів.
Так мало зроблених фото.
Кожний день я торкаюся поглядом,
до всіх тих хто занадто висОко.
 
Непомітні коли разом з нами.
І морально вбивають відсутністю.
Залишися зі мною на пам’ять,
річ маленька з великою сутністю.
 
І коли через призму часу.
Біль від втрати потрохи притихне.
Зазирни в заборонену шафу,
щоб до спогадів знов притулитись.
 
Майбутнє наступить,
не бійтеся ви.
Теперішнє тільки.
шануйте.
 
Бо зараз у нас,
так багато турбот.
з якими ми
хочем проститись.
 
А варто хоч трохи,
лиш на одну мить.
піти, і як слід,
відпочити.
 
Огляньтесь навколо,
зустріньте весну,
і літо.
що скоро прилине.
 
Не будьте сліпими,
радійте життю.
Як завжди це
робить дитина.
        
Темпераменти
 
Якщо ви хочете поплакать…
до меланхоліка звоніть.
Він вислухає, дасть пораду,
й підтримає у важку мить.
 
Якщо бажаєте сміятись…
сангвінік знає, що робить.
Він веселити буде доти,
поки йому не надоїсть.
 
Сваритись хочете,будь ласка,
холерик допоможе з цим.
Конфлікти в нього досить часто,
завжди завзятий в цьому він.
 
Щоб думати вам було легше,
флегматика шукайте ви.
Для нього ,мислити- дрібничка,
самотність й тишу, любить він.
                                     
Дитина
 
Найбільше щастя кожної людини,
почути перше слово,рідної дитини.
Побачити несмілі її кроки.
Не бійтесь ви, бо це життя уроки…
 
Вона повинна їх пройти сама.
Допомагайте їй! Вона ж бо не одна?
Віддайте їй любов свою живу,
Свою підтримку, віру молоду.
 
Нехай не йде сама дорогою буття.
Хай знає як це довіряти людям.
Тоді у неї все буде гаразд.
Тоді життя її буде як біла смуга!!!!
 
                              
Руїна
 
Скажіть, що для нас зараз значить дитинство.
Яке воно стало сумне і нудне.
Коли ті айфони й технічні новинки..
Заполонили маленьких людей.
 
Ніхто не згадає часи ті чудові:
Як в хованки групою бавились ми,
Як довго чекали цих лютих морозів,
Щоб потім з санками валятись в снігу.
 
Спитайте тепер молоде покоління ..
Чи без телефонів прожити змогли б.
Я впевнена, скажуть,
Що це неможливо
Бо ці телефони найкорисніша річ.
 
Як шкода дитинства ,що йде у минуле
Яке воно було веселе й живе.
Як жаль, що в сучасному світі панує.
Період руїни що звуть інтернет.
                               
Роздум
 
Чому життя бува таке важке?
Чому так скоро ми втрачаємо довіру?
Чому так швидко ми втрачаємо людей?
Котрих раніше понад все любили.
 
Завжди нам важко все це зрозуміть.
Чого життя нам посилає чорні смуги?
Чомусь ніяк не можемо збагнуть.
А може ми самі у цьому винні?
 
Ми все життя за чимось біжимо…
Весь час ми хочемо добитись своїх цілей.
Відчитуєм життя за цей урок.
Бо все це сталося не так як ми хотіли.
 
А може варто зупинитись, відпочити.
Поглянути навколо, на цей світ.
І врешті-решт, навчитися любити,
Бо без любові пропадуть усі.

 Вовк Олеся
студентка  І курсу, “Лікувальна справа” 
 медичний факультет №2
 
Як відчуваєш ти натхнення,
Уста тріпочуть, мов блаженні
Це відчуття, як сотні метрів над землею,
Як глибина найпотаємніших печер.
 
Воно пірна і вирина…
Приємні споглядання і порив вітрів—
Таких замріяних і хаотичних
Наспівує, вишіптує, шука.
 
А ті вітри куйовдять коси,
Що пахнуть неймовірно медовлосо.
Чому цей вітер? Це натхнення?
Й таке раптове одкровення?
 
Бо це спочинок райський для душі.
Вона летить і, не лукавлячи, співає,
Та у рутину реальності не потрапля,
А в просторі і часі,
Як вітер завмира.
  Гук  Софія
2 курс,  “Педіатрія” група № 4
 
Мамо, пишу вам 
листа із війни…
Зі мною все добре, 
а як же там ви?
Як дні пролітають,
години хвилини? 
Душа моя, Мамо, 
додому так лине.
Я хочу до тебе,
скоріш повернутись 
Забути ці гради, 
до вас пригорнутись 
Я хочу почути 
цей голос твій рідний 
Що схожий на вітер 
легенький спокійний. 
Матусю, рідненька,
не плачте за мною. 
Повір, моя люба, 
я завжди з тобою 
Я сонце, що будить 
раненько промінням 
Я буду найкращим 
для вас сновидінням 
Матусю пишу вам 
листа із війни 
У мене все добре, 
а як же там ви…
Як шкода що лист цей
останній від мене…
Настала пора
мені бути на небі.
Будь ласка, рідненька,
не тужи так за мною
Пташиною я
повернуся весною
Я звию гніздечко
над твоїм віконцем
Я стану назавжди
твоїм охоронцем
Прости мені, ненько,
що я вже не поруч
Не зможу сказати
як сильно люблю
Пробач мені, рідна,
за ці твої сльози
На небі я зірку
для вас запалю
Ненько пишу вам
листа із війни
У мене все добре,
а як же там ви…
Університет
 
Життя в медичних вишах:
шалене та складне.
Тут кожний день робота,
що завжди всіх знайде.
Для когось труд цей вірний,
як сенс всього життя .
Хтось думає..Навіщо?
Я трачу так свій час.
Ця думка, у всіх різна
й залежить від мети:
Допомагати людям,
чи просто жить як всі.
Задумайтесь, студенти…
Не жарти це,й не сміх.
Якщо себе знайдете…
Скарби знайдете всі!!!
Живіть, мої любі
в теперішній час.
Скажу я вам,
чесно і щиро.
Не вертайтесь в минуле,
не дивіться назад,
не вернете вже
того що було.
І в майбутнє не треба,
так швидко спішить.
Усі ми там будем.
Повірте.
 
Погода
Не знаю як ви,а я люблю негоду.
Таку, щоб трохи дощик накрапав.
Щоб крізь вікно дивитись на погоду.
І думати чому засумував.
 
Чому так  небо наче у тумані?
І сльози котяться й стікають по землі.
Коли пливеш неначе у лимані,
а все навколо струменить в воді.
 
І небо, молоком небесним вкрите…
розказує казки свої нові.
І сонце, що вогнем ясним налите…
крізь хмари усміхається мені.
                            
 
Сестра
 
Я хочу розказати про сестру.
Про мою гордість, щастя і розраду.
Про ту, кого найбільше я люблю
Про ту, кого найбільше так чекаю
 
В житті моїм з’явилася давно…
Маленька радість,в багряних шкарпетках
І хоча 7 років вже пройшло
Її завжди я рада бачити ,як вперше
 
Я пам’ятаю перший сміх сестри,
Я пам’ятаю перші її кроки
Я бачила, як смішненько вона
Щоранку прокидалась неохоче.
 
Рости щасливо сестронько моя,
Тримай в руках своїх життєві креда
я вірю в тебе, Заєнько моя.
Й завжди підтримаю тебе в важку хвилину!!!!
                                        
 
Друг
 
Коли твій голос, лине мов ріка,
Коли лунає ніжний звук гітари.
Усе навколо йде у небуття,
І забуваєш все, лише душа співає.
 
В очах твоїх маленьке сонце світить,
І випромінює надію і тепло
Як бачиш їх то хочеться радіти
І хочеться скоріш робить добро
 
Ти посміхайсь частіше, любий друже ,
Даруй свою усмішку людям всім.
Вона прекрасна ти повір мені,
Заради неї можна все зробить.
                             
Поїзд
 
І поїзд їде,
Стукають колеса.
І рейки тягнуться,
Неначе дві змії.
А я сиджу,
Й собі в вікно дивлюся.
І на годинник
Дивлюся щомить .
 
А за вікном,
Як в казці надзвичайній…
Вдягає в шапки білі
Все зима.
І сонце,
Золотими променями,
Тихенько грається
З маленьким зайченям.
 
А у вагоні,
Тепло та гамірно.
І чай гарячий ,
На столі стоїть.
А поруч книжки,
Як джерела мрії.
Розказують про цей
Чарівний світ.
        
 
 присвячено, Мар’яні Стринадко
Мар’янко, зірко ти небесна.
З волоссям чорним,як смола.
В твоїй красі щось є незвичне…
Що причаровує й трима.
 
Завжди серйозна та спокійна.
Хоч іноді смієшся як дитя.
Та не хвилюйся, ти ж бо й так чарівна.
Й усмішка твоя ,як ця раннішня зоря.
 
Ти смійся ж весело і щиро.
Даруй всім людям навкруги тепло.
Я впевнена, тебе за це полюблять
І не важливо, як,коли і хто.
                             
Ти гладиш, пестиш ніжно так слова,
А ті такі солодкі і зрадливі.
Вони дають надію на життя,
А іноді кидають стрімголов у прірву.
 
Так сказано було немало вже.
І все у вічність полетіло.
Куди ж зникають ті слова,
що з уст зривалися так сміло?
 
Чиї вони, кому належать всі…
Це мій уявний вир,
Чи простір Всесвіту безмежний ?
Чи, може, ними користуються усі,
як велетнем-котлом належним?
 
У цім котлі на різний смак слова.
На різний дотик і бажання.
Бери що хоч, лиш пам’ятай:
Сказавши їх комусь, не забирай зарання.
 
Слова бувають гострі і гіркі.
Вони як терен у страшній пустелі.
Але по суті всі вони слабкі,
Бо доля їхня — це життя претемне
 
А скільки є прекрасних слів,
Що навіть чудеса творити вміють!
Перед такими світло розливається завжди,
Вони ламають погляди-пательні.
               
Цей подих тихий, непомітний…
A істина невинна і палка,
Як ніби з тіней на старих світлинах,
Граційно й ніжно ожила.
Плила задумано й чуттєво
У дзеркалі не помічаючи лиця,
Шукала місце у житті-котельні.
І трішки крила обпекла
А крила ті широкі і чудові
Великих мрійників заполонили сни…
Але для неї це нічого—
Вона пливе до тишини.
Шукає істину в мовчанні херувимів.
Життя ж вона шука у сферах темноти,
Пливе і марить спрагло так бажанням—
Знайти себе у цім житті.
                               
Настільки дивне це поняття!
Лякатися його,чи ні…
Чи жити й тішитись від того,
Що кажеш на момент лиш:”Щастя, ось де ти!”
Воно таке солодке і спонтанне.
Це слово трепетне й гладке.
Так хочеться хапнутися за нього
І раптом кажеш: “Де ж ти знову є?”
По колу в пошуках ось того,
Що душу рвало на шматки.
І що до бою вело вітчайдушно
Солодкого й жагучого до терпкоти.
Яке ж це слово? Чим воно чарує?
І скільки кольорів воно дає?
Це слово біле чи бордове?..
Чи має колір свій, чи ні?
У вічнім пошуку та ейфорії
Біжиш назустріч слову й ти.
Хапаєш відблиски проміння,
Бо їх ти можеш осягти.
                                                    
 
Спогади -спалахи..
Вони – космічне полотно,
Заповнене зірками й пилом…
Якими ті далеким відносно є,
Та одночасно так близькі і серцю милі.
Які ж красиві зорі ці в далечині,
Так зачаровують і ваблять сміло,
Галактика здавалося б твоя,
А відстань у мільярдах милей…
Але живеш отак ти на свої орбіті ,
Будуєш пристрасно ковчег свого життя,
Твій світ існує лиш на цій планеті
І дивишся лише в її голубоокі небеса!
Простори ж Всесвіту безмежні
І осягнути б їх, бодай у снах..
Тож крадькома та ,інколи, несміло,
Ти зазираєш у глобальний вир життя..
Там бруд і пил,
Й уламки велетенських метеорів!
Та ти з цікавості, по юності,
терпиш космічне те сміття.
Покинь оце, проснись від марева пустого.
Ти краще повертайся у реальніості буття,
Де атмосферу маєш чисту та прозору.
І там цінуй своє життя.
                 

                
Малюю фарбами кохання.
Відтінків мають сотні ті.
Бувають трепетні до здивування,
А іноді жагучі і палкі.
 
А що ми знаєм про кохання?
Це, може, марево чи сон?
Чи може дивна павутина,
Яка взяла свідомість під контроль?..
 
Приємні й дивні ті зізнання,
Що з вус здивованих зліта
Злітають до небес пізнання
І шепчуть світові: Це—я,
 
Щасливий, щирий і тремтячий,
Ти тільки тихо, не кажи
Нікому віри в те не йняти.
Це істинно лише тобі.
                                                                
В пориві дикого бажання,
У світі непримирних гроз
Я бачу стежечку кохання
І тисячі її метаморфоз.
 
У кожного бажання є нетлінне —
Знайти свій фатум у житті,
Маленький щирий вогник віри.
І далі ,як струмок, пливти.
 
Пливти повільно і розлого
Збирати поцілунки у букет
Купати тіло у росі ранковій
І берегти його тепло від заздрісних тенет…
 
І грається струмок пречистий,
Свою дорогу пробива
До хвиль морських,
І до глибини пізнань життя.
Анюті і Владові з найкращими та найщирішими побажаннями.
 
                                                       
Талащук Ірина Михайлівна
6 курс, 1 група «Педіатрія»
Мрії ведуть до великих подвигів,
Воля утримує на стезі.
Серед мільярдів життєвих поглядів

Нам пасували усі.

Нам припадали, для нас стелилися.

Були зручними і до лиця.
Ми ж на них навіть і не дивилися.

Йшли бур’янами, по манівцях.

Наша зоря уже займалася,

Палахкотів вогонь.
Той, що волів передаватися
через тепло долонь.
Та боячись залишити опіки
Рухами невидющими
Нам довелося навчити дотики

Бути цілющими.

Мали завзяття до тої праці,

Їй віддали життя.
Вічне навчання – камінний панцир,
Захист і прикриття.
Щоби мереживно-ніжний дотик
Чуйно торкав лице
Й бачила Смерть невгамовний спротив.

І відчувала це.

«Аллі Горській»

Світлі часи снує непоборима сила
.В них є ім’я твоє, що у думках носили
Сотні зболілих душ, котрі чинили спротив,
Коли вбивали тих, хто були проти.
Але ішли роки, ви були вперті.
Рукою до руки, у лапи смерті
Без жалю і страху, без заперечень,
Лишивши по собі мільйони речень.
А ти завжди була напоготові
Допомогти усім своєї крові,
Своїх переконань, своєї думки.
Кати боялись поглядів безумки.
Тепер нам залишилось кілька кроків
Змінились дні, але в часи жорстокі
Ви наче небо стелитесь над нами
Й через мистецтво ділитесь плодами
Своєї дружньої спільноти.
Коли я думаю про це,
то кожен вчинок свій мигцем

Я зважую супроти – була б ти за чи проти?

Станкевич Людмила Ігорівна

2 курс, 9 група «Медицина»
Наш орієнтир в житті — це наші мрії,
Які так рідко здійснюються в нас.
Коли стоїш, що руки вже німіють,
Чекаєш, щоб прийшов той певний час,
Як вже знайдеш в житті ти власне місце
Без права вибору, на щастя, чи, на жаль,
І все життя старатись гордо йти з цим
І не розбитись як пустий кришталь.
Наука, логіка однак потрібні,
Але не фанатійте залюбки.
Не допоможуть ті медалі срібні,
Коли спустошені в душі думки. 
І всі ми – люди, і живем недовго,
Не розуміючи усіх речей.
Тоді вже получаєм по заслугам,
Не закриваєм стомлених очей.
Життя пливе, на місце всіх поставить,
Підкине спогадів, історій, драм.
Тримайся, витривалість не завадить,
Щоб не згоріти як французький Нотр Дам.Калініченко Варвара Андріїіна
1 курс, 7 група «Медицина»
За окном почти зима
Ти сидиш вот тут одна
Пишеш, учиш и молчиш
Ничего не говориш
Ти мечтаєш о любви
И во снах и в жизни
Но ведь голос слишиш ти
Тот которий дишит
Он раскажеш всё тебе
И тоску и радость
Но ведь голос слишиш ти
Тот которий рядом
И не можеш положить
Ти на его руку
Так как голос слишиш ти
А не его руку
Да, ти здесь совсем одна
Но ведь голос рядом
Тот которий прошипочет
Я всегда  рядом
 
 
Краснова Таїсія Володимирівна
6 курс, 1 група «Педіатрія» 
Вільно.
Так мрію я дихати вільно
Щоб не душило прийдешнє життя.
Щоби вдихнути на повнії груди

Могли мої діти. А може б і я.

Страшно.

Боюся ступити незграбно
І впасти, летіти в безодню без крил.
Колись мала крила, та зараз не модно

Носить за спиною пір’яний покрив.

Сумно

І соромно. Я боюсь жити!
Боюся боротись. Ну може б не я?
Можливо хтось інший, а я почекаю.
І відчаю вже не буде кінця.
Слава
Людському! Хоробрості слава!
Я хочу мать силу, укритися в ній.

І відчувати за спиною погляд«Ти не один, борися і мрій!»

 

«Ворог»

Відважного воїна ворог вбиває

Вітер витає, втома волає.
Водою вмивається, вістря виймає..
.Всі війни ворогом воїн вважає!
Відважний воїн ворога вбив.

Відчуйте величної версії вплив.

Степанян Дарина Володимирівна

6 курс, 10 група «Лікувальна справа»

Одного гарненького ранку

,Побіля Лукомор’я десь,
Крізь Призми істини огранку
Світ казки стане видно весь:
Росте під Дубом валер’янка,
У масці Вчений кіт сидить,
А Василіса, як панянка,
Гель-лак на нігтики глядить.
Іванко Дурник став французом,
Одружений недовго був…
Кощій від пива має пузо,
Царевич Кладенця забув.
Яга все лускає насіння
І причитає на боки
Про молодь без знання і вміння
Про “гемеошні” кісточки.
Кидає яблуко в тарілку
І дивиться Новий канал…
Віддав Дід Ріпку за горілку,
Горинич продає мангал –
Нема у людях м’яса й жиру
,Хоч веганом ставай тепер…
Забава з’їхала в квартиру,

Розбійник – хакер-мільярдер.

Ремонт Царівна Лебідь робить,

І нащось завела котів;
Добриню перший раз ознобить,
Вакцинуватись не хотів;
Лиш тридцять три богатирі
На битви досі ходять,
Щоправда, тільки в онлайн-грі,

І кодять, кодять, кодять…

«До Лесиного ясена»

Пройшли епохи. В Лесі на майдані

Дощу краплини бігли по лицю;
А люди знизу і десь на екрані
Розбили серце вічному митцю.
А іграшкові люди метушились,
І не мінялася в сюжеті суть:
Ті гілочки, що віршами просились,
Вони собі на дощечки несуть.
Одні кричали, що, мовляв, всі винні,
Що дерево ніхто не захистив.
А що, вони?
Щоб руки були в глині?
Та ні, хай падає, бо стовбур вже зігнив.
Та Леся знала, що це милосердя,
В грози просила легку смерть сама.
У ясена її гнило осердя,

А в деяких людей його нема.

Гук Лілія Андріївна

6 курс, 2 група «Педіатрія»

Коли душу їдять думки,

обпікаючи кров’ю горгони.
Як  скували тебе в ланцюги,
наче мойри із нитками  долі.
Доля, доля: безглузда, жорстока.
Запорошила пилом життя.
Не дивися на неї впівока,

бо ж не винна, що стала така.

Рік у рік сонце зійде над містом.

Заблистить водяниста гладь.
Час тече, як вода крізь сито,

вже ніколи не зверне назад.

І як будеш гуляти по березі,

час від часу рахуючи кроки.
Десь в кінці знайдуть тебе лебеді

І твої не прожиті ще рОки

І коли наберешся сміливості

подивитися долі у вічі,
то подякуй їй за можливості,

що давала тобі вона двічі.

І як тільки відпустиш по вітру,

те що досі тебе часто гризло.
Доля знов подарує квітку.

Це твій шанс ще пожити щасливо.

«Спомин про літо»

Солодко, ніжно липень зацвів.

Мені посміхнувся з собою повів.
Іду я за ним через степи і рІки.
Іду я за ним через поле зігріте.
Навколо так тихо, бринять цвіркуни.
Іду я за липнем. От тільки куди?
Ні слова не скаже, лиш посмішка сяє.

Кінця свого шлЯху мабуть сам не знає.

Та я не боюся, я вірю йому

От тільки не знаю, не знаю, чому?
А часу у липня так мало, так мало.

Вже з серпнем зустрінусь за тиждень буквально.

А липень іде по дорозі спокійно.

За руку веде не спіша і повільно.
Дивлюся на нього і думку шепочу:
“Я так залиш
Итись з тобою ще хочу.”
Він зупинився, поправив волосся:
“Поглянь, яке гарне пшеничне колосся.
Чого ти сумна така?
Ну ж бо, засмійся.
Я ще повернУся до тебе. Не бійся.”

 

 

 

 

 

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Print Friendly, PDF & Email

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: