Буковинський Державний Медичний Університет

БІБЛІОТЕКА

Вдосконалюємося для вас!
Вгору

Поезія студентів БДМУ

Шановні студенти!

 

Чекаємо на Ваші вірші на  сайті нашої бібліотеки!

Просимо надсилати їх в електронному варіанті  за ел. адресою: medlib@bsmu.edu.ua

 

Краснова Таїсія Володимирівна
 1 група «Педіатрія»
 
«Старому собі»
Я не той, ким я був двадцять років тому
Я грубіший, старіший, сумніший.
Не рахую зірок, не питаю «чому»,
І, це точно, не щасливіший.
 
Я не той, ким я був. Я завжди рахував,
Що з роками стаю я все кращим.
Лиш з часом на думці себе я спіймав –
Що сумую, за тим, хто був раньше.
 
Розумніший, важливий, потрібний усім
Владний, сильний, злегка обережний,
Ким я був? Безголовий, лихий, та утім
Веселіший і надто бентежний!
 
Скільки мрії, можливостей, часу я мав!
Та потроху поринув в печалі.
Колись я питання собі задавав
А що ж зі мною буде далі?
 
І ось я у «далі», тепер, там, де є
І там, де хотів тоді бути.
Аж раптом згадав, ким я бачив себе!
Таким! Лиш зстарілися руки.
 
Сумую… Не той я. І майже зотлів.
Життя як строка за строкою!
І тут юний голос мені відповів
«Привіт, я пишаюсь тобою!..»
  
«Плани»
Знаєш, я буду лічити зорі
І відчувати тепло руки
Буду шукати скарби у морі
Торити свої стежки
 
Чом не шукаю скарби у морі?
Стежки мої чужі
 
Буду з вершин я вуалі знімати,
Буду вдихати сирий туман
Піду в печери смарагди збирати
І віддавати лісам
 
Не вистачає лісам смарагду
Золота нашим полям
 
Буду тримати мотузку сильно
Дні рахуватиму серед скал
Діти мої будуть дихати вільно
Візьмуть у мене штурвал
 
Тільки сама я не дихаю вільно
З кожного кроку – привал
 
Буде роса вуста цілувати
Будуть вітра заплітати нас
А я ніколи не кину співати
І цінуватиму час
 
Тільки чомусь я все рідше співаю,
Час протікає повз нас
 
І ось коли погрубішаю станом
Зморшки покриють моє лице
Плани залишаться тільки планом
Будні поглинуть мене
 
Планам не дам залишитися планом
Будні не вкриють мене
Будні не вкрадуть мене
 ************
«Подих теплоти»
Сніг. в моїй душі, з ним жити холодно мені. Такі часи.
Вічна зима – поганий знак, навколо всі, кажуть дивак. А я до снігу звик.
 
І подих теплоти увірветься до зими
Розтопить сніг, вода напоїть полонини й ліса
 
Рік. пройшов чи два, коли почув одні слова. Старі слова.
Сказав мудрець, і строки ці осіли у моїй душі. Осіли на сніги.
 
І подих теплоти увірветься до зими
Розтопить сніг, вода напоїть полонини й ліса.
 
Дім мене чекав.
А я блукав, де мав би бути я не знав.
І ось здобутки несучи, знайшов я дім,
дістав ключі.
Я в серці їх ховав.
 
І подих теплоти ніжно торкнувся зими
Розтанув сніг, струмки напоїли замерзлі ліси.
 
 
Степанян Дарина Володимирівна
«Лікувальна справа»
 
Побудь сама собі кумиром.
Ти заслужила. Ти пережила
Таке, що не відпустиш з миром.
Пробач себе – зробила, що змогла.
 
Якщо стрибати вище голови,
Тоді своєї, і тоді – найвище.
Тримай сердечко серед кропиви,
Не дай забрати дар на кладовище.
 
Ніхто не знає – краще як тобі,
Не вір і не надійся на “експертів”,
Відстоюй думку в кожній боротьбі,
А хочеш – заступись за інтровертів.
 
І будь щаслива, це ж-бо головне,
Послухай інших, а зроби, як хочеш.
Нехай, що дієш, хтось і не збагне,
Та справжністю себе не опорочиш.
 
А люди одягають плащ із гніву,
Бо від образ і страху їм дощить,
Шукають сховок, ідучи наліво,

Бо дім їх недоглянутий тріщить.

***********

У тіні зір живуть, ні, виживають,
Не прагнучи складати щось нове,
І кісточку до кісточки складають,
Надіючись що коник оживе.
 
А люди попрікають все на світі,
І навіть те, чого в ньому нема.
Так мало душ, що кимось, та зігріті!
Одна на тисячу – що гріє всіх сама.
 
А люди набирали силу в злості,
Та потім віддавали їй процент:
Коли ніхто не ходить більше в гості,
Депресія знаходить свій момент.
А ми всі – люди, не святі ні року;
Не змінює насправді цього те,
Що молишся і спиш з якогось боку,
І чи в корзині яблуко – “святе”.
 
І люди знають, і ховають погляд,
Мовчати просять і терпіти біль, –
Колись їх рани теж просили догляд,
Колись їм теж насипали там сіль.
 
І між людьми росли незримі стіни
Збудовані на сльозах і серцях…
Тому, мабуть, шукають “половини”,
За кліткою грудей – самотній птах.
 
Та є ще ті, у кого птах співає,
Пробуджують свій очисний вогонь,
Хто кола ці безстрашно сам ламає,
Не стоячи у бідах осторонь.
 
Хто гріє руки, заживляє рани,
Що плащ для інших – їм холодний сніг,
Їм тепло і без гніву, і без драми,
Вони нікому не схиляються до ніг.
 
Така людина – наче промінь світла,
Чи місячна дорога уночі.
Вона у кожному колись була розквітла,
Та в когось – знищив демон на плечі.
Дай дихати, дай їй літати вільно!
Перед вогнем відступить хижий звір;
Розумна чесність – теж, насправді, с(т)ильно,
Ти зможеш все, – лиш спробуй і повір.

***********

 
Я жінка, і я граю різні ролі.
Та вір, у мене справжні почуття;
І часом в шкарлупі ховаю болі,
А панцир цей латаю все життя.
 
І не завждИ зізнаюсь, що на думці,
Не все собі дозволю… І тобі…
Зламавшись навіть, рівно йду “по струнці”,
Зберігши тихо смак твій на губі.
 
Дозволь мені любити лиш здалека,
Щоб дотик тільки голосом – думок;
Як для місяцевклонних свята Мекка, –
Цілющий так кохання наш струмок
Гук  Лілія Андріївна

“Педіатрія” група № 2

 
«Його пташка»
 
Щебече пташка під його вікном.А він сидить занурившись у книгу.Життя розбавлене одним мрійливим сном.Забравши в нього не одну годину.
 
Щебече пташка, день новий настав.
Він все ще у думках сюжет малює.
Реальність на уяву поміняв.
І лиш вона . І тільки з нею буде.
 
І знову день і книжка й тишина.
Та він не тут ,а десь далеко знову.
В своєму світі, де щодня весна.
Щебече пташка лиш йому одному.
 
 «Останній лист»
Коли в душі погаснуть всі вогні,
А сонце більш не з’явиться в світанки,
Тоді  листа напише він  вночі.
Крізь призму двотижневої мовчанки.
 
Понура осінь, вулиці у листі…
Тріпочуть крила в сивих небесах.
Гуляє вітер в золотім намисті
По вже роками втомлених містах.
 
А він сидить, колише ручку в пальцях.
На аркуші паперу пустота.
Душа немов на дерев’яних п’яльцях
Але жива душа його жива.
 
Стемніло в хаті , вийшов місяць вповні.
Блукають душі помежи зірок.
Горить ліхтар на місячній дорозі,
Яка давно вже стерлась до дірок.
 
А він сидить і пише, пише, пише.
Слова течуть, без впину, без кінця.
Цей лист останній ,він для неї вишле
І в спокої піде у небуття.
«Про тих, хто пішов»
Так багато лишилось спогадів.
Так мало зроблених фото.
Кожний день я торкаюся поглядом,
до всіх тих хто занадто висОко.
 
Непомітні коли разом з нами.
І морально вбивають відсутністю.
Залишися зі мною на пам’ять,
річ маленька з великою сутністю.
 
І коли через призму часу.
Біль від втрати потрохи притихне.
Зазирни в заборонену шафу,
щоб до спогадів знов притулитись.
 
***********
Майбутнє наступить,
не бійтеся ви.
Теперішнє тільки.
шануйте.
 
Бо зараз у нас,
так багато турбот.
з якими ми
хочем проститись.
 
А варто хоч трохи,
лиш на одну мить.
піти, і як слід,
відпочити.
 
Огляньтесь навколо,
зустріньте весну,
і літо,
що скоро прилине.
 
Не будьте сліпими,
радійте життю.
Як завжди це
робить дитина.
        
Темпераменти
 
Якщо ви хочете поплакать…
до меланхоліка звоніть.
Він вислухає, дасть пораду,
й підтримає у важку мить.
 
Якщо бажаєте сміятись…
сангвінік знає, що робить.
Він веселити буде доти,
поки йому не надоїсть.
 
Сваритись хочете,будь ласка,
холерик допоможе з цим.
Конфлікти в нього досить часто,
завжди завзятий в цьому він.
 
Щоб думати вам було легше,
флегматика шукайте ви.
Для нього ,мислити- дрібничка,
самотність й тишу, любить він.
                                     
Дитина
 
Найбільше щастя кожної людини,
почути перше слово,рідної дитини.
Побачити несмілі її кроки.
Не бійтесь ви, бо це життя уроки…
 
Вона повинна їх пройти сама.
Допомагайте їй! Вона ж бо не одна?
Віддайте їй любов свою живу,
Свою підтримку, віру молоду.
 
Нехай не йде сама дорогою буття.
Хай знає як це довіряти людям.
Тоді у неї все буде гаразд.
Тоді життя її буде як біла смуга!!!!
 
********                             
Руїна
 
Скажіть, що для нас зараз значить дитинство.
Яке воно стало сумне і нудне.
Коли ті айфони й технічні новинки..
Заполонили маленьких людей.
 
Ніхто не згадає часи ті чудові:
Як в хованки групою бавились ми,
Як довго чекали цих лютих морозів,
Щоб потім з санками валятись в снігу.
 
Спитайте тепер молоде покоління ..
Чи без телефонів прожити змогли б.
Я впевнена, скажуть,
Що це неможливо
Бо ці телефони найкорисніша річ.
 
Як шкода дитинства ,що йде у минуле
Яке воно було веселе й живе.
Як жаль, що в сучасному світі панує.
Період руїни що звуть інтернет.
                               
Роздум
 
Чому життя бува таке важке?
Чому так скоро ми втрачаємо довіру?
Чому так швидко ми втрачаємо людей?
Котрих раніше понад все любили.
 
Завжди нам важко все це зрозуміть.
Чого життя нам посилає чорні смуги?
Чомусь ніяк не можемо збагнуть.
А може ми самі у цьому винні?
 
Ми все життя за чимось біжимо…
Весь час ми хочемо добитись своїх цілей.
Відчитуєм життя за цей урок.
Бо все це сталося не так як ми хотіли.
 
А може варто зупинитись, відпочити.
Поглянути навколо, на цей світ.
І врешті-решт, навчитися любити,
Бо без любові пропадуть усі.
 Вовк Олеся
 “Лікувальна справа” 
медичний факультет №2
 
Як відчуваєш ти натхнення,
Уста тріпочуть, мов блаженні
Це відчуття, як сотні метрів над землею,
Як глибина найпотаємніших печер.
 
Воно пірна і вирина…
Приємні споглядання і порив вітрів—
Таких замріяних і хаотичних
Наспівує, вишіптує, шука.
 
А ті вітри куйовдять коси,
Що пахнуть неймовірно медовлосо.
Чому цей вітер? Це натхнення?
Й таке раптове одкровення?
 
Бо це спочинок райський для душі.
Вона летить і, не лукавлячи, співає,
Та у рутину реальності не потрапля,
А в просторі і часі,
Як вітер завмира.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Print Friendly, PDF & Email

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: