Запах хвої і мандаринів, атмосфера затишку, тепла і любові. Від Різдва до Різдва свято живе в милих серцю дрібничках. І саме час готуватися до свого різдвяного дива.

Різдво — одне з найважливіших родинних свят, коли кожна сім’я створює в оселі атмосферу затишку, достатку та злагоди. З плином часу старі традиції змінювались та зникали, але головні з них і сьогодні мають місце в цей чарівний вечір. Офіційним церковним святом Різдво Христове стало у ІV столітті, і папа Юлій І. Різдво на Русі почали святкувати в Х столітті. 

До Різдва готувалися заздалегідь – ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили і прибирали в оселі, закладали за образи нові або випрані рушники, застеляли чисті ряднини, упорядковували в господі.

Напередодні Різдва вставали дуже рано – щоб протягом року ніколи нічого не проспати, і до вечора не дозволяли собі прилягти – щоб не хворіти. А щоб бути здоровими і багатими, вранці вмивалися водою, в яку напередодні клали срібну монетку. Вранці господиня розкладала в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючи від дня Спиридона.

Не слід було в цей день щось позичати, бо «весь рік жебратиме». Також повернути своє, «щоб на рік не бракувало». У деяких місцях використовувалася доріздвяна назва свята Коляда, дохристиянського свята на честь народження Сонця. Старе слов’янське свято на честь повороту Сонця на весну.

Язичники святкували свято Коляди, або, як його ще називали свято Коротуна, 21 грудня за новим стилем. Язичники співали пісні про Сонце, Місяць і зорі, вшановували кожен з 12 місяців в році, готуючи так звані «12 страв». Ця традиція збереглася і до наших днів, але змінила свій мотив із християнським. На Різдво колядники також ходять від хати до хати і співають колядки, але пов’язані із народженням Ісуса Христа. У Святий вечір до “вечірньої зорі” нічого не їдять і не сідають за стіл.

Різдвяні Обереги. Наші предки вірили, що у Святвечір суха трава набуває магічну силу. На підлогу кидали сіно, горіхи та солодощі. Крім сіна, під скатертиною належало розкласти обереги: часник – «щоб не приступала до хати нечиста сила», зерно – «щоб був добрий урожай», а також гроші – «щоб добробут в хатi тримався». За давнім звичаєм, на стіл ставили зайву тарілку з ложкою, адже напередодні Різдва на сімейну трапезу в будинок зліталися душі померлих родичів. У гості в цей вечір не ходили, але, якщо в хату просився подорожній, його приймали з особливою теплотою.

Святвечір. Одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Зокрема, частина християн східного обряду відзначають свято за Юліанським календарем 24 грудня або 6 січня — за Григоріанським календарем. Вечеряти сідали, як тільки на небі з’являлася перша зірка, а до цього моменту православні нічого не їли. Під час трапези не дозволялося голосно розмовляти і тим більше сваритися: «буде у родинi колотнеча цiлій рiк». У той час як господиня поралась в хаті, господар обходив господарство. Вважали, що в цей день у жодному разі не можна кричати чи бити худобу. Вірили, що на Святвечір худоба розмовляє з Богом, тому до неї не заходили після заходу сонця.

Що їли на Святвечір? За традицією на Святвечір на столі має бути дванадцять страв, на честь дванадцяти апостолів. Всі страви повинні бути пісними: без м’яса, молока, яєць і тільки на олії. Різноманітність і багатство наїдків у цей день сприяє добробуту родини наступного року Пекли пиріжки – з капустою, грибами, квасолею, маком. Також ліпили вареники з яблуками, сливами, грушами. Обов’язково ставили на стіл глиняний глечик з узваром – компотом із сухофруктів. Готували рибні страви: холодець, юшку, печеню. Робили салати з буряка, редьки, капусти і грибів.

Кутя. До куті було особливе ставлення.. Кутя – це зерно, а значить, символ вічного відродження, риба – стародавній символ Христа, узвар символізує живу воду, яка очищає душу і тіло, вареники – символ достатку. Також символом достатку вважаються страви із квасолі і гороху

 Різдвяна ялинка. Насправді прикрашання ялинки, це не Новорічна традиція, а Різдвяна. У християнській релігії ялинку називали деревом Ісуса. Спочатку це було райське дерево з різдвяних вистав, які ставили в пізньому середньовіччі (з XII століття) на теренах сьогоднішньої Німеччини. Кожна така історія починалася з первородного гріха і з Адамом та Євою, тому були потрібні зелене дерево, фрукти та змій, – а в північноєвропейських реаліях у грудні це були: хвойне дерево, осіннє яблуко та паперовий ланцюжок.

На закінчення виступу на дереві запалювали свічки, що символізувало світло Христа. Також вішали дзвіночки, які мали сповістити добру новину світові. Деякі джерела стверджують, що після вистави дерево носили по дорогах і домах, сповіщаючи про народження Ісуса. Виступи вийшли з моди, але ялинка залишилася. От тільки театральні аксесуари стали прикрасою – просто все більш заплутаною та барвистою.

Процес виготовлення уже більш сучасних скляних кульок на ялинку набрав обертів після 1840 року, коли працівник склозаводу в німецькій Тюрингії Ганс Грейнер видув першу скляну прикрасу, бо, за легендою, не міг дозволити собі придбати популярні тоді різдвяні прикраси та солодощі.

Цілком можливо, що коли ялинка прийшла до нас, ніхто не пам’ятав, що колись символізували дрібнички, ланцюги та гірлянди, які використовували для її прикраси. Звичай ставити та прикрашати ялинку у своєму домі не дуже старий – він з’явився в ХІХ столітті в будинках знаті та купців, і перейшов у селянський побут уже у ХХ столітті.

Про християнське коріння традиції прикрашати ялинку, безперечно, варто згадувати. Насамперед варто подумати про того, кого ми вітаємо цим деревом та прикрасами. І головне: «Не забудьте запросити Ісуса на свята».

 Віфлеємська зірка – це була комета, інакше, як вона могла йти небом й вести за собою волхвів. Інша гіпотеза говорить, що в день народження Христа Меркурій підійшов ближче до Землі і відбив від себе світло одразу кількох інших планет, які вишикувалися в небі якось по-особливому – і Меркурій «засяяв» яскравіше.

Проте якщо звернутися до біблійних текстів, то в них мовиться, що Віфлиємську зірку мудреці бачили щоранку впродовж 70 днів. Ані планети, ані комета не могли стільки часу перебувати на небі в одному положенні. Існує особливий тип наднових зірок, які з появою на небесній сфері впродовж кількох тижнів поступово стають яскравішими. Потому ще майже місяць ця зірка досить яскрава, і ще протягом наступного місяця її блиск поступово згасає. Можливо, саме таку наднову зірку могли бачити мудреці впродовж трьох місяців.

Церква ж вважає, що Вифлеємська зірка була не природним астрономічним тілом, а скоріше чудесним явищем. Досить прочитати початок Євангелія від Матея чи Луки, щоби переконатися: «поведінка» зірки не підпадає під опис руху тих чи інших відомих нам небесних тіл. Коли мудреці відхилилися від спостереження і вирушили до Ірода, зірка взагалі зникла. Але варто було їм вийти з міста, як вони знову побачили її і далі прямували за нею, аж поки вона зупинилася. Яке небесне тіло буде діяти таким розумним чином?

Уже майже два тисячоліття астрономи, астрологи і богослови ведуть дискусію про те, чим насправді була Вифлеємська зірка. Поки що кожен залишається при своїй думці.

Три східних царя (волхви) Валтасар, Гаспар і Мельхіор, які прийшли до Ісуса насправді були вченими-астрономами. Відомі й цінні подарунки, що вони принесли малому Месії: золото, ладан і смирну. Ці дари збереглися й до сьогодні. Вони знаходяться на святій горі Афон в монастирі святого Павла.

Вертеп – це молитовне прославлення Бога через театральне дійство та комічне відображення побутового життя, якого вже дотримуються декілька століть поспіль. Однак вертеп бере свою основу далеко не з християнства, а з ще давнього шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну. Саме тому різдвяний вертеп тісно в’яжеться з віруваннями в щасливий почин та з магічними діями, що мають забезпечити в новому році добрий урожай

Перший вертеп з живими свійськими тваринами влаштував святий Франциск Асизький у 1224 році. З того часу щороку напередодні Різдва біля християнських храмів відбувається маленьке диво – завдяки творчості та вмінню людей оживає історія народження Ісуса Христа. З любов’ю та величезною вигадкою виготовляються постаті Марії, Йосипа, немовля в яслах, волхвів та пастухів. Вони стають дійовими особами сцени за відомим євангельським сюжетом. В Україні старовинний мандрівний маріонетковий театр виник в барокову добу (друга половина 17-18 століття). Хоча перша письмова згадка про вертеп датується ще 1666 роком і вона міститься в матеріалах львівського ставропігіального братства.

Існують й інші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр., також скоморошні “ігри, глаголемія”, які побутували ще в Київській Русі, а звичай “ходіння з ляльками” відомий ще з 1573 року. Тоді вертеп складався з дво- або триповерхового дерев’яного ящика, де на третьому або другому поверсі показували різдвяну драму, а на другому і першому, або лише першому, – механічно прив’язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Ці поверхи за християнською традицією трактувалися як “підземелля”, “небо” і “земля”.

Самі вертепні ляльки, які рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів, мали свої окремі ролі. Ними рухав вертепник, який стояв позаду скрині і водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка.Ляльок у вертепах могло бути до 40. Вертепник говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам та брав відповідальність на себе за цілу постановку.

Зі століттями вертеп видозмінювався – до нього почали приставати різні музичні супроводи, які додавали видовищу більшої містерії.

Первісно колядки і щедрівки супроводжували дохристиянський обряд відзначення «повороту Сонця на весну», силою слова та музики мали прикликати щедрий врожай у новому році, сприяти добробуту господаря, звеличити його родину. Ці магічно-величальні смисли досі переважають у побажальних колядкових приспівах (наприклад, «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я!»). Згодом ляльковий вертеп перетворився у “живий” вертеп, виконавців яких інколи іменували машкаратами, – ця назва походить від слова “машкара”, що означає маска, личина. Це був наче маскарад, який ніс добрим людям звістку про народження Ісуса Христа. У вуличному Вертепі ходили колядувати діти й підлітки, а в машкарати приймали лише дорослих парубків: діти бути одягнуті в звичайний одяг, а дорослі, котрі грали серйозніші ролі (смерть, царя, янголів) були в масках.

“Живі вертепи” часто діляться на три основні вікові групи: маленькі діти, віком приблизно від 6 до 10 років, у другій — діти 11-15 років, третя — молодь.

Діти і дорослі колядували окремо. Якщо діти починали обходити хати з колядою вже від Святвечора, то старші колядники – тільки з наступного дня. Колядувати ходили лише чоловіки, що пояснюється дохристиянським походженням традиції: свято зимового сонцестояння мало виразно чоловічий характер.

Найкращі різдвяні коляди, попри їхнє «штучне» походження, органічно влилися в життя українців незалежно від їх віросповідання.

Ще Іван Франко слушно зауважив, що коляди набули популярності навіть там, де «унія упала ще в XVIII столітті (на Волині)», або «де вона ніколи міцно не стояла, наприклад, в Київській губернії». Відтак, уже в другій половині XIX столітті у деяких місцевостях «народ зовсім призабув стародавні колядки світські, а співав ті книжні, церковні». Через українське посередництво пісні з «Богогласника» розповсюдилися й на терени Росії.

Так виникає різдвяний вертеп, і події двохтисячолітньої давності начебто наближаються до нас.

 Матеріал підготувала бібліотекар ІІ категорії КАЛІЧКО О.