Буковинський Державний Медичний Університет

БІБЛІОТЕКА

Вдосконалюємося для вас!
Вгору

Лікарі – письменники, поети та музиканти

«Обидва вони, лікар і письменник, пристрасно цікавляться людьми, обидва вони намагаються розгадати те, що заховано під оманливою зовнішністю. Обидва забувають про себе і власне життя, вдивляючись у життя інших». Андре Моруа.

Скарбницю світової літератури збагатили люди різних професій, але чи не найбільше з них саме лікарів, хто знайшов час і натхнення не лише для лікування тілесних недугів, але й подбав про потреби душі.

Хтось черпав натхнення з власної медичної практики, когось полонили фантазії далеких вигаданих світів, комусь до вподоби було описувати власні експедиції або краєзнавчі розвідки про давно минулі події, а дехто не вдавався до вигадок, а вкладав талант у медичну літературу. Проте варто про кожного з них згадати.

При лікуванні має використовуватися не одне крило (наука), а два крила – наука та мистецтво. Для цього польоту потрібен помах обох крил. Без проникнення у внутрішній світ хворої людини, чому сприяє мистецтво, неповноцінне лікування”   Олександр Білібін.

Амосов Микола Михайлович (1913-2022), радянський та український лікар, науковець в галузі медицини та біокібернетики

талановитий вчений, видатний хірург, основоположник біокібернетики в Україні, письменник, громадський діяч, академік Національної академії наук України та Академії медичних наук України, один із перших у Радянському Союзі почав проводити операції на серці.

Він створив інститут серцево-судинної хірургії та першим здійснив протезування мітрального клапана серця, а на міжнародному рівні він вперше ввів у вживання протезування клапанів серця, що мають антитромботичні властивості.

Амосов – автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій. Ряд монографій перевидано в США, Японії, Німеччині, Болгарії. Микола Михайлович – лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) і Державної премії України в галузі науки й техніки (1997).

Набув досвіду та майстерності у галузях техніки і медицини, за що отримав два дипломи: інженера та медика, і обидва з відзнаками. Крім хірургічної практики, геній медицини писав книги. Талант письменника приніс Амосову визнання і славу. Його книга «Роздуми про здоров’я» була видана гігантським тиражем – 7 мільйонів екземплярів. Микола Амосов – геній української і світової медицини, письменник, новатор, винахідник і талановитий вчений, що випередив час. Це людина-епоха, видатний хірург, завдяки якому було врятовано тисячі людських життів. Його вклад в науку важко переоцінити. У 2008 році за результатами опитування громадської думки Микола Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів».

[згорнути]

Альберт Швейцер (1875-1965), німецько-французький (ельзаський) ерудит, лютеранський теолог, філософ культури, гуманіст, органіст, музикознавець і лікар.

–  Доктор філософії, ліценціат теології, доктор медицини; лауреат Нобелівської премії миру. У 1901 році вийшли перші книги Швейцера з богослов’я — «Проблема Таємної вечері, аналіз, заснований на наукових дослідженнях ХІХ століття та на історичних звітах» та «Таємниця месіанства та пристрастей.

Нарис життя Ісуса» Швейцер прийняв рішення присвятити решту життя медицині і став студентом медичного факультету Страсбурзького університету, одночасно продовжуючи свої наукові праці: у 1906 році вийшло його теологічне дослідження про пошуки «історичного Ісуса» під назвою «Від Реймарусу до Шкоди» та есе про німецьке та французьке органобудування, він уперше поїхав на гастролі до Іспанії, де вийшов його розширений та перероблений німецький варіант «Баха».

Він взяв активну участь у роботі органної секції віденського конгресу Міжнародного музичного товариства. У Страсбурзькому університеті захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медицини на тему «Психіатрична оцінка особистості Ісуса: виклад та критика». У ньому він захищав психічне здоров’я Ісуса. Випустив у світ книгу про містицизм апостола Павла. Працював у міській лікарні у Страсбурзі, виступав із органними концертами у найбільших містах Європи, читав лекції у Швеції та інших європейських країнах, став почесним доктором Цюріхського університету. Альберту Швейцеру було присуджено Франкфуртську премію Гете. Швейцер став лауреатом Нобелівської премії миру 1952 року, а на отримані кошти збудував поряд з Ламбарене село для прокажених, лікарняне містечко стало місцем паломництва багатьох людей з усього світу. У квітні 1957 року Швейцер виступив із «Зверненням до людства», закликавши уряди припинити випробування ядерної зброї. До останніх своїх днів він продовжував приймати пацієнтів, будувати лікарню та виступати з зверненнями проти ядерних випробувань.

[згорнути]

Олівер Вулф Сакс (1933-2015), британський нейропсихолог, невролог, доктор медицини, професор неврології в Нью-Йоркському Університеті Медицини.

Відомий завдяки книгам, в яких він описує незвичайні випадки неврологічних хвороб у своїй практиці.

З 1965 року жив у Нью-Йорку, де був професором кафедри неврології у Школі медицини Нью-Йорксьского університету, а також неврологом-консультантом Будинку опіки католицької спільноти Малих сестер убогих. На запрошення читав лекції у британському Ворикському університеті.

З 2007 по 2012 рік Олівер Сакс був професором неврології та психіатрії Медичного Центру Колумбійського університету. Також був професором неврології Центру з вивчення епілепсії Нью-Йоркського Університету Медицини. Олівер Сакс автор ряду бестселерів, серед яких найбільшою популярністю користуються «Людина, яка прийняла дружину за капелюх» і «Антрополог на Марсі», що містять історії людей, що намагаються жити з такими хворобами як паркінсонізм, епілепсія, синдром аутизму, шизофренія.

У своїх історіях Сакс не чинить напір на клінічні подробиці захворювання: його підхід складніший, ніж схематизований виклад матеріалу в підручнику або монографії. Сакс акцентує увагу читача на переживаннях його пацієнтів. Мова його книг жива, захоплююча, зі схильністю до літературних асоціаціям і словесним іграм. Роботи Сакса перекладені 20 мовами світу. Однією з останніх робіт Олівера Сакса є «Музикофілія: казки про музику і мозок».

[згорнути]

Мішель де Нóтрдам відомий також як Нострадамус (1503 - 1566) - французький лікар-фармацевт, письменник, поет, астролог і алхімік

В 1529 він вступає на медичний факультет університету Монпельє. Через різкі висловлювання про вчителів та захоплення забороненою фармацевтикою його відразу ледве не виключили з університету. Однак конфлікт вдалося залагодити, і в 1534 Мішель здобув докторський ступінь. Наступні кілька років Нострадамус проводить у мандрах по Італії та Німеччині. В 1544 відновлює лікарську практику в Марселі, а в 1546 бореться з чумою на південному сході Франції.

За лікарську діяльність парламентом йому була надана довічна пенсія. У 1555 Нострадамус опублікував свій перший астрологічний альманах, і в тому ж році в Ліоні виходить у світ перше видання Центурій, що містить 353 катрена з передмовою сину Сезару. У 1564 р. Катерина Медічі та Карл IX відвідують провісника в Салоні і потім запрошують на зустріч, де призначають його королівським медиком та астрологом.

Проте 2 липня 1566 р. Нострадамус помер у Салоні від ускладнень подагри. На мармуровій плиті над його могилою висічено напис «Тут спочивають кістки знаменитого Мішеля Нострадамуса, єдиного з усіх смертних, який виявився гідний передбачити своїм майже божественним пером, завдяки впливу зірок, майбутні події всього світу».

Творча спадщина Нострадамуса включає 10 центурій (942 катрени), передмови до них (листи сину Сезару і королю Генріху), ряд катренів без нумерації, щорічні альманахи з 1550 року. Кожен із альманахів містив один загальний катрен на рік, 12 катренів по місяцях року, і велику прозову частину із пророкуваннями.

Саме альманахи принесли Нострадамусові славу за життя. В цей час вибірка 141 катрена з альманахів (1555-1567) часто публікується як самостійний твір. Близько 1545 Нострадамус у вільній віршованій манері виконав переклад з грецького «Витлумачення ієрогліфів Гораполлона». У тексті рукопису описані стародавні єгипетські малюнки та дано їх тлумачення.

В архівах є заповіт та особисте листування Нострадамуса. Практично одночасно з “Пророцтвами” Нострадамус видав дві роботи в галузі медичних наук: вільний переклад “Парафраза Галена, його умовляння Менодота у вивченні витончених мистецтв і медицини” (1557) і “Трактат про приготування варень” (1555). У першій дослідники виявили ознаки шифру.

У 1888 році в бібліотеці Риму знайдено рукопис, що містить 80 акварельних малюнків, авторство якого приписується Нострадамусу. Вона відома зараз під умовною назвою «Втрачена книга Нострадамуса».

[згорнути]

Фракасторо Джироламо (1476— 1553) італійський лікар, філософ, астроном, фізик, географ, письменник

Народився у Падуї.Серед його товаришів дитинства був Миколай Коперник. Джироламо закінчив Падуанський університет, швидко проявив себе здібним студентом, його призначено тьютором (букв. захисником) — репетитором своїх співучнів. Він склав іспити на лікаря у 1502 році.

Згодом певний час жив у Вероні і Венеції. Як відомо, наприкінці XV — на початку XVI століття в Європі спалахнула тяжка епідемія сифілісу, яку завезли до Європи конкістадори. В Італію її поширили французьки вояки. Бачучи цю хворобу, сталої назви якої не було, Фракасторо відгукнувся створенням поеми «Сифіліс, або Про галльську хворобу» («Syphilidis, sive Morbi Gallici») (написана 1521 року, опубліковано 1530 року). Поема оповідає про те, як пастух на ім’я Сифілус настільки розгнівав давньогрецьких богів Олімпу, що вони його покарали жахливою хворобою, що уразила все його тіло висипом, бубонами і виразками.

Звертаючись до міфів і байок, Фракасторо описав у поетичній формі, але не відмовляючись від точності симптомів та ліків від цієї хвороби. У 1545 році Папа римський Павло III призначив його лікарем ради Тренто (Concilio di Trento), і саме він порадив у зв’язку з цим зміщення місця розташування ради з Тренто до Болоньї через епідемію висипного тифу в регіоні.

Як самий дієвий засіб проти поширення хвороби Фракасторо висунув ізоляцію хворих і ретельне прибирання і очищення місця, де знаходився хворий. За порадою Фракасторо на дверях будинків, де знаходилися хворі, стали червоною фарбою писати хрест, на його вимогу під час епідемії замикали лавки, установи, суди і навіть вищі державні установи, не впускали в церкви жебраків і забороняли різні збори. У 1546 році він ввів у медицину поняття «контагії — це ураження, що переходить від одного до іншого», маючи на увазі ті хвороби, які були заразними, що було у XIX столітті трансформовано у термін інфекція.

У своїй основній роботі «Про контагії, контагіозні хвороби і лікування» (De contagione, contagiosis morbis et eorum curatione) він припустив, що епідемії спричинюють крихітні частинки («насіння»), Причина — це суть ті недоступні нашим відчуттям частки …, які відтепер ми будемо називати насінням (зародками) контагії» Вони переносяться від хворої людини і на відстані (через повітря) контакт. «Насіння» в його понятті було ближче до хімічних або атомістичних елементів, ніж до живих істот. Фракасторо мав широкі інтереси, які ширилися від астрономії до філософії, від поетики до ботаніки, від медицини до гідравліки. Йому був притаманний ретельно вивірений енциклопедизм.

Він написав три філософсько-психологічні діалоги: Naugerius sive de Poetica Dialogus (1540), Turrius sive de Intellectione та Fracastorius sive de Anima, який не встиг закінчити.

Писав, зокрема, про рефракцію світла, першим ввів у науковий вжиток термін «полюс» по відношенню до Землі.

Фракасторо складав також вірші. У похилому віці він прийняв пропозицію Папи римського Юлія III і переїхав до Риму, давши згоду обійняти посаду особистого лікаря папи.

[згорнути]

Франсуа Рабле (1493 - 1553)—французький письменник, відомий своїм сатиричним романом «Гаргантюа і Пантагрюель», католицький священик, лікар, ботанік.

Рабле народився в Шиноні (у Турені) 1494 роки. За волею батька, став учнем у францисканському монастирі Сельї, потім у монастирі Де Ля Бометт, у кордельєрське абатство у Фонтене-ле-Конт. Недостатньо освічений, щоб присвятити себе одній із «ліберальних професій», Рабле пішов у ченці. Спонукала його до цього і можливість при певному матеріальному забезпеченні, займатися «гуманістичними» науками, що вважалося в ті часи престижним заняттям.

Рабле втік із монастиря, проте скоро повернувся, але через рік остаточно вийшов із францисканського ордену й перейшов у бенедиктинський. До монастиря він більше не вступав, а жив як простий священик при дворі єпископа мальєзеського (Maillezais), Жофруа д’Естісака, що вирізнявся високим рівнем освіти й епікурейськими схильностями. Навколо нього гуртувалося багато французьких «гуманістів». Заступництво єпископа та впливових братів Дю-Белле дало Рабле можливість, не обтяжуючи себе виконання своїх церковних обов’язків, зайнятися ботанікою і медициною.

Його лікарська практика була успішною. І до цього дня залишається в силі повчання Рабле про те, що «лікар з фізіономією похмурою, понурою, непривітною, нервовою лише засмучує хворого; лікар же з веселим, безтурботним, привітним, відкритим обличчям радує його».

На противагу цвинтарного девізу схоластів «Пам’ятай про смерть», Рабле висунув тоді оптимістичне гасло «Пам’ятай про життя». У 1530 році, зберігаючи звання священика, він вступив до медичного факультету університету Монпельє. Тут він читав публічні лекції з медицини (пояснення «Афоризмів» Гіппократа і «Ars parva» Галена), друкував деякі наукові твори та модні тоді «альманахи», нарешті, практикував, як лікар, попри те, що ступінь доктора медицини він офіційно отримав значно пізніше.

Цю свою діяльність продовжував він і в Ліоні, куди переїхав з Монпельє, — та саме тут він вступав на той шлях, на якому йому призначено було здобути безсмертну славу: у 1532 або 1533 році з’явилися в першій редакції дві перші книги його знаменитого роману «Гаргантюа і Пантагрюель», без підпису автора (через страх переслідувань), під псевдонімом «Алькофрібас Назьє» (анаграма його імені і прізвища), і під заголовком «Grandes et inestimables chroniques du grand et énorme géant Gargantua». Гаргантюа і пілігрими в салаті — ілюстрація Доре, 1873 р. Пантагрюель — ілюстрація Доре, 1873 р.

Сатирично-філософський роман «Гаргантюа і Пантагрюель» складається з п’яти частин. Це головний твір Рабле, над яким він працював понад 20 років. Друга книга «Гаргантюа» (1534 рік) присвячена батькові Пантагрюеля, Гаргантюа, його гуманістичному вихованню велетнем Ґранґозьє. Тут висміюються монастирські принципи виховання й сама Сорбонна зі своїм заскорублим, ортодоксальним духом.

Третя (1546 р.) й четверта книги (1552 р.) присвячені мандрам Пантагрюеля та його супутника Панурга в пошуках дивовижного оракула «Dive bouteille».

П’ята частина (1564 рік) також належить перу Рабле. Безліч анекдотів, дотепів, жартів надзвичайно пожвавлюють оповідь.

Рабле демонструє невичерпну фантазію не лише сюжетів, а й словотвору, винаходячи нові, часто кумедні поняття, комбінуючи просторіччя з високим стилем, вдаючись до арготизмів та латинізмів.

Своєрідність стилю Рабле зміг відтворити хіба що Бальзак в своїх «Грайливих історіях». Французький історик XIX століття Жуль Мішле писав: «450 років тому, ледь у ліонських книжних лавках з’явилася перша книга Рабле, людство зрозуміло, що народився письменник величніший, ніж Аристофан».

[згорнути]

 

 

 

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Print Friendly, PDF & Email

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: