ОДА СОБІ, БІБЛІОТЕКАРЕВІ

Як мене сваволя не косила,
Яка мене недоля не товкла,
А потягу до книги не згасила
І книгарем навіки нарекла.
Так, я книгар. Не лікар, не аптекар,
Не інженер, не вчитель, не банкір…
Я – більше: я Книгар! Бібліотекар!
На заздрість всім, всьому наперекір!
Бо – посудіть: хіба ще є багатство
Таке неоціненне, як моє?
Ніяке товариство, жодне братство
Такого скарбу в банку не зіб`є!
Хіба щось є цінніше ще за книгу?
Хіба щось може з нею в парі йти?..
Такий тягар, таку міцну веригу –
Ані за які гроші не знайти!
Я ж знаю все! Всі оми й аксіоми,
Всі альфи і омеги, всі плюси.
Для мене всі підвласні космодроми,
Екватори, планети, полюси…
Я – мов маяк в розбурханому морі,
Неначе компас в безмірі пустель.
Без мене в цьому людському просторі
Не вийти до наук найвищих стель.
Бо я – книгар. Я – бібліотекар.
Хоч не технар, не вчитель, не банкір.
То все ж усім – як лікар, як аптекар
Потрібен я – всьому наперекір.

Для мене книга – світло дня.
Для мене книга – зорі ночі…
Моя сім’я, моя рідня,
Мій розум, серце моє, очі…
Без книги я не проживу
Вже, як без вирію лелека…
Я і крізь вічність оживу
В отім святім: бібліотека…
Для вас я книгою лишусь,
Словами, строфами, рядками,
У пам’ять віршами впишусь
І прози буйними грядками…
В енциклопедіях знайду
Для вас усі найкращі гасла
І з ними у серця прийду,
Щоб свічка помислу не згасла.
Бо книга – то свято дня,
Бо книга – то і зорі ночі…
Моя сім’я, моя рідня,
Мій розум, серце моє, очі...

Як я люблю книгозбірні!

/spoiler]

Премудросте земна, бібліотеко!

        «Нечитабельність»

       (нотатки бібліотекаря)

Сходять-сиплються снігом-завіями
З стратосферних друкарських станків
На поблажливих хмарах просіяні
Нечитабельних книг сторінки

Їх графіт не торкався згорьований,
Лиш промінчик, що вмить вицвіта,—
Ось чому заметіль  зброшурована
І сприймається як пустота.

Брудом рук їх краї не засалені,
Сяє глянцем обкладинок міць,—
Незачитаність стосами звалена
На зразкових газонах  полиць.

Книгопад порожнечею млистою
Забиває і очі, і дух
Навіть тим, хто  терпляче пролистує
Свіжі зшивки нудних  завірюх.

В тих рядках переможно блищатиме
Зльодянілість неторканих струн.
Їм не стати повік коліщатами,
Що розкручують мозку двигун.

Пишних шуб рукава  незасукані,
Вітражі показового скла
Припадуть поступово пилюкою —
Їх чекає лопата й мітла.

Буде друк той даремною працею,
Доки сажею шрифт не просяк:
Блискітками відбиті реляції
На снігу не вчитаєш ніяк.

Земні літери зернами спілими
Хай засяють цілинні листи,
Книги пишуться чорним по білому,—
Саме в цьому секрет чистоти.

Бібліотека

У храмі цім, є місце всім –
Хто пише і читає,
Хто не лінується у нім,
Той цілі досягає.

І люди працьовиті, вмілі,
Завжди в підмозі читачам,
Слова – привітні, теплі, милі
Щодня вони дарують нам.
Вони – хранителі талантів,
Книжок, брошур, статей, газет,
Пісень і нот для музикантів
І віршів, що писав поет.

Вітаю з святом, друзі, Вас!
Хай Вас хранить Господь до скону,
А був би з мене богомаз,
Я б написав із Вас ікону.

Ще в сьомому класі Сурмила Миколу
Підбурила дурість покинути школу.
Він взявся кишені чужі обчищати,
Аж поки не втрапив надовго за грати.
В неволі, щоб марно літа не губити,
Сподобився школу-середню скінчити.

Робочу професію там же придбав,
Хоч стати трудягою гадки не мав.
Високим і статним додому вернувся,
Та звичок лихих шалапут не позбувся.
Він знов по злодійській доріжці пішов…

Та тут в ситуацію встряла любов:
Сусідку Галину зустрів у дворі
І ніби уперше побачив її.
Розквітлу красуню він ледве пізнав
І тут же навіки рабом її став.
Зробився, як мовиться, тихше води:
Ласкавим, м’яким, хоч до рани клади.
Галині його походеньки відомі –
Вони ж-бо з дитинства живуть в однім домі.
І Галя, відчувши над ним свою владу,
Рішила безпутству його дати раду.
Дівчині й самій не байдужий бурмило.
Тому вона жваво взялася за діло.
Примусила хлопця піти на роботу,
Відшила від нього всіляку босоту.
У бібліотеку його записала.
До речі, у ту, де сама працювала.
І швидко зуміла упевнить хлопчину,
Що книга і вчить і формує людину.
Спростовувать тезу не взявся,
Бо й сам по науку до книги подався..
Скінчив інститут потім.
Вагомо підвищив загальну культуру.
Ну, словом зробила Миколу кохана
Із злодія – вченого бібліомана.
І в ту благодатну для нього годину
Дозволила взяти себе за дружину.
Спливали роки, мов дніпровська вода,
Професорська в Колі уже борода.
Дітей своїх з книгою теж він зріднив
І вслід за собою в науку повів.
Все менше уваги він Галі вділяє.
Вона вже сама його погляд шукає.
Нерідко самотньо зітхає у спальні,
А вчений штани протирає в читальні.
Та щастя доволі у їхній оселі –
І щебіт онуків, і жарти веселі.
Ще в душах нуртує і радість, і сила,
Бо їх оптимістами книга зробила.
Та й ми всі повинні завдячувать книзі
За очі розумні на власній мамризі.
Хвала тобі, книго, учителько мила!
Будь завжди! Живи! Ти цього заслужила!

Я — бібліотекар

Сумувала книжечка